Казка

Я знову в країні казок та мрій...

Де сніг! Справжній,пухнастий. Де тепло шукають у людських серцях та в чаї. Де будиночки ніби з тих кульок, які можна перевертати і йде сніг..Тут хтось постійно їх перевертає. Де все світиться щастям. Білим, блискучим щастям,що покриває землю. Яка чудова картина за вікном! Якщо це сон, то він найяскравіший від усього,що я бачила. Яскравий,захопливий сон, що веде мене за собою, раз у раз порушений рівним гулом коліс. 

Я замріяна, сп'яніла від захвату та напилася чаю так,що вистачить на все життя.

 Я ніби частина казки. 

Я ніби їду у поїзді CocaCola, у тому поїзді,що наближає свято...! В мені самій - таке свято,що жодні вогні не передали б його жару. Ще вчора я була така щаслива від людей, а сьогодні мене захопили у вирій події...Я пишу зранку. Боже,ще й восьмої нема.

Скільки снігу,скільки...

07:55

23.12.2011.

Віднайдене старе

Письмо для сожжения

Вновь пишу тебе. Может на меня так действует вино? Или те книги,которые я читаю,пытаясь понять чужую боль и заглушая так собственную? Хотя скорее это вино. И снег за окном, что тихо падает
Знаешь,каково это когда нет ветра,нет движения и только один звук нарушает тишину среди этих гор и лесов? Это звук падающего снега... Ты слышишь его и он становится для тебя таким же простым и естественным как дыханье,как биение сердца...
Наверное,мне просто тоскливо,что рядом нет тебя..Нет,ты не думай. Мне ничего не нужно. Даже прикоснуться для меня уже не так важно. Просто видеть тебя. Можно и не говорить.Это слишком много. Нет. Просто увидеть на миг. Этого достаточно. Чтобы ты сам смог увидеть мир вокург меня. Да,он немного пустоват. Но это твоя вина.

Надія

Якщо посадити в землю зернятко,то воно обов'язково візьметься і проросте. Просто треба доглядати його і трошки вірити...

    - Ось малесенька зелена  голівка з'явилася на поверхні пухкої землі. Паросток ще такий малий. Він ще трохи соромиться і якось зажурено тулиться до землі. Мабуть,йому страшно

...Ти посміхаєшся. Він посміхається. Ви можете просто дивитеся одне на одного. Ти перша сховаєш очі. Ти ще сама не знаєш, чому так робиш, та все ж перша відводиш погляд. Його рука вже здається тобі теплішою за інші руки на землі.

    - Паросток вже має ніжку і трохи піднявся над землею. Він росте, хоча потребує багацько уваги. Та якщо бути пильним, то побачиш - він росте. Невпинно, потихеньку та потроху, та все ж виринає з-під землі. Йому ж важко

...Не страшно,що руки мерзнуть. Це майже не відчутно. Люди дивляться. І від цього чомусь приємно. Та хочеться втекти. Бути разом. Чомусь це стало важливим.

Песня последней встречи. Анна Ахматова

Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,
А я знала - их только три!
Между кленов шепот осенний
Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой
Переменчивой, злой судьбой".
Я ответила: "Милый, милый -
И я тоже. Умру с тобой!"

Было душно..Анна Ахматова

Было душно от жгучего света,
А взгляды его — как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
Наклонился — он что-то скажет...
От лица отхлынула кровь.
Пусть камнем надгробным ляжет
На жизни моей любовь.

Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Мне очи застил туман,
Сливаются вещи и лица,
И только красный тюльпан,
Тюльпан у тебя в петлице.


Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся —
И загадочных, древних ликов
На меня поглядели очи...


Десять лет замираний и криков,
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его — напрасно.
Отошел ты, и стало снова
На душе и пусто и ясно.


1913

Повторение?

Мы все похожие люди
Но полные разные смыслов..
Таких,как мы,не будет
Не будет таких же мыслей

Все заменимо.Так в чем же вопрос?
Как может быть кто-то единый?
Как можно любить запаз чьи-хто волос?
Как можно сказать нам "любимый"?

Мы все - повторение чьи-хто грез
Мы все - повторение...

Ждала

Был вечер нежен,тих и сладок
Свеча стояла у окна
Ненужных слов томит осадок...
Как будто я ждала тебя.

Как будто все - лишь ожидание.
Лишь пьесы проигрыш пустой.
Как будто впереди - страданье.
Конец. Конец всегда простой.

И чередою дни летели
Во мне, конечно, ни следа.

Крок

Жовтий місяць та світлі зорі. Хоч книжки читай. В такі осяяні ночі не спиться. І мені. Якби був шлях до неба,то які перешкоди трапилися б на цьому шляху?...

Крок перший. Зберегти себе у собі. Бо життя змінює нас на стільки,що скоро доведеться з власним віддзеркаленням наново знайомитися. Приємного мало. Я вже маю такі знайомства. Де ж сховати себе так, щоб і самій потім знайти?
Крок другий. Любити. Бо найважче, найбожевільніше, найніжніше - любити. Найважливіше - теж. І віддавати себе до останньої краплини. І гріти. Гріти своїм теплом. Бо найважче почути, що поруч з тобою - холодно.
Крок третій. Пам'ятати - це лише один з багатьох кроків, що ще доведеться зробити тобі. На твоєму власному шляху. Де ти сам- перешкода собі. І твій рух уповільнює все, та водночас прискорює все.

Марення

Темінь на вулиці. Але повсюди,за кожним домом ліхтарі. Сніг. Темна безодня снігу,що губиться стежкою в темряві. Жодної рослини. Снігова порожнеча між кам'яними островами. Будинки. Де-не-де горить світло. Ліхтар відкидає довжезну тінь,що її годі знайти до кінця в цьому мороці стін та снігу. Темне небо. На ньому ні зорі. Темрява з верху давить на будинки,ще більш удавлюючи їх у зимову землю.В холод.
Чомусь вона їхала. Щось схоже на двоколку. Віжки у неї в руках. Вона чомусь одна  у цій нічній темряві. І жодної душі навколо. Ніби загнана, вона блукає прогалинами між будинками,знову по власним слідам. Схоже на лабіринт,де на кожному розі ліхтар блимає жовтим тривожно і сумно. Де з маленьких віконець ллється золотаве світло,не гріючи.
Коли закінчиться ця блуканина і куди вона веде?Чи має значення,що ми зустрінемо в кінці?Важливе станеться до того.
Зупинка була аж край міста коло величезного дерева.

Світлофор

Зелений,жовтий,червоний..В мене сьогодні були повні задоволення хвилини для себе і я  просто думала. Про людей,як завжди.Дивилася,як довшають тіні на асфальті,та виблискують фари машин..

Коли життя дає жовтий?Може,треба хоч іноді зупиняти наш божевільний темп і побути дітьми?Прокинутися за 12 дня,піти у садок та кидатися снігом..чи просто сісти у автобус та слухати в навушниках музику..Піти в кіно. З кимось,кого любиш. Купити самій собі квіти,якщо не дарує або подарувати тому,хто не дарує..Вимкнути світло.Сісти біля вікна. Просто зрозуміти - життя чудове. Неймовірне. Казкове. На хвилину зберегти думку "Я щаслива". Затриматися на ній. Щоб якщо це не так,то обов'язково сталося незабаром. Прибирати,танцюючи під  музику,що лунає на повну гучність. Посміхатися. Спокою та радості. Снігу та сонцю. Дітям. Дорослим. Старим. Жовтий - не остання станція,нічого поганого,це не стоп,це навіть не зупинка по суті - це очікування (обов'язково) радості..Мить для себе та для коханих, коротка мить відпочинку перед рухом вперед,вперед і тільки вперед!

Поруч

Весь час у вухах дзвеніло. Вітер. Важко дихати. Листя сипалося з дерев,його відносило далі й далі...Під величезним кленом сиділи двоє. Їм не було про що говорити. Все зрозуміло без слів..
Якби вони зустрілися рік,чи два тому,то все можна було б змінити. Тоді в душі не було ані цієї пустки,ані ледь помітних,непевних слідів інших,що все ж ступали по їхньому шляху. Серце зупинилося на мить. На мить розуміння - ми вже не ті. На мить забуття - це не той день. Не той день,який зумів би щось змінити. Це зовсім інше. Життя, люди та долі. Вони тепер різні...

...Бо два роки тому вони берегли у серці любов. Бо колись мовчали не тому,чому зараз,а просто слова були не потрібні,все відчували з подиху та доторку рук...Як розвіяло попіл життя! Вже не збереш того,що раніше було кришталем у грудях.

Спогади вулиць

...В той день постійно накрапував дощ. Холодно.Вогко. Вона весь час то відкривала,то знов закривала парасольку,мов би вагаючись чи варто...На ній - тепла сірий светр,він - як завжди легенька куртка та теплі руки. Там,де були вони,не було холоду. Він обіймав її,тихенько і непомітно(як йому здавалося) цілував її волосся. Вона посміхалась. Потім вони підвелися. Зібралися йти. Чи то хотіли дальше піти,чи що,але враз почалася злива. Вони стояли під деревами і сміялися. З листя дерев падали важкі краплини. Вона нарешті розгорнула парасольку. Потім підняла очі. Щоб подивитися на нього. Вони зустрілися поглядами...

Є моменти,ближчі за поцілунок,довші за мить та дорожчі іноді за життя. Під тими деревами,мабуть,ховалося багато людей перед і після них,та все ж..та все ж....

...Сонце посміхалося та грало у її рудому волоссі. Липень. Нові сторінки літали у її руках. Час летів непомітно. Він запізнювався. Та час не мав значення.

Білий морок стін

Сидіти було холодно і незручно.Важкі білі стіни та дивний морок кутків. Якби можна було принести в ці стіни тишу,то потрібно було б над-сили.
Шахові клітини на підлозі. Біля стіни - Доля.
...Дівчина з важким поглядом. Ми розмовляли. Чому я впевнена,що це саме Доля?..я ж не вірила у її існування...
Так от. Я теж сиділа поруч. Було холодно. Ми дивилися в порожнечу. Казали,що море безмежне,а в листопаді холодні ночі.Нам було важко дивитися одна на одну,тому я бачила лише білу безодню стін.
- Як отримати щастя?
-Треба пошукати рецепт в інтернеті. Мабуть,хтось знає. Підкажуть.
-А воля?Чи можна здобути її?
-А ти наважишся розкрити крила,що ховаєш за спиною?...
...Хотілося чаю. Чи просто тепла та турботи. Та ні мені,ні Долі,ніхто не допоміг. Ми говорили про це,та розмова чомусь знову поверталася до квітів. Та й взагалі - стіни давно пора перефарбувати в жовтий. Відпустити непотрібних людей. Та прибрати в кутках пам'яті..Скільки непотребу.Скільки..
От взяти б і відпустити мить.Та врешті згадати,як жити надією. Чи покластися на когось. Поділитися жагою відчуттів. Чи просто засинати усміхаючись. Доля порадила одягати рукавички та перестати журитися по дрібницях. І зникла,зі своїм важким поглядом білих очей. Я згорнулася клубочком на чорному клаптику підлоги. Що мені ще зосталось робити посеред цієї зими.Не хочу ворухнутися,що не втратити власне тепло. Я отримала його по крихтам від людей..не хочу загубити його у білому мороку стін нашого життя у певні миті

P.S.  ніч на 17.11.2011

Вони

Вони постійно поспішають. Куди вони квапляться.Можу заприсягтися,що часто самі не знають відповіді. Я - одна з них. Але дивлюся збоку. Іноді. Як вони мимоволі зачіпляють інших,таких самих,що поспішають. Рухаються,говорять, кричать. Мало дивляться на світ. Надто змінюють його. Це так на них схоже. Змінити все,поставити власне бажання вище...Не помітити,чи осінь,чи літо,чи сніг,чи дощ...

Вони - це люди. І так часто помиляються.

Я хочу зробити все правильно. Хочу досягти чогось у своєму житті. І якщо для цього повинна буду багато працювати я знаю,що зможу. Я просто маю знати,що все це того варте. Я все-все витримаю,я певна...Аби тільки не зійти з розуму,поки це не справдиться. Ще трошки до мого нового щасливого життя.Ще трошки

Знову свічку запалив світанок

Знову свічку запалив світанок,
Кольори і звуки оживив.
Я тебе запрошую на танок
В тихий сад,
Під музику трави.
Яблуні
Тобі простягнуть віти,
Щік торкнеться не сльоза – роса.
Я одній тобі
У цілім світі
Подарую
Цей ранковий сад.
Знову свічку
Запалив світанок,
Де й поділась
Синьоока ніч.
Я тебе
Запрошую на танок,
Ніжність рук
Довір мені…
Своїх.

P.S. я б змогла подарувати світ. Якби мене навчились слухати. Бо люди так часто не розуміють. У кожного всередині - незвідані простори. Просто треба навчитися впускати у своє серце, вірити, та прийняти світ іншого. Ми так часто не визнаємо тих,хто не такий. Інакший. Та в цьому наша краса,наша винятковість. У кожній людині - зорі,віти,блискавки,світанки та думки. Чи можемо ми судити?Що ми маємо робити?Вірити одне одному. 

Secrets

Я б могла жити по-іншому. Чи було б моє життя щасливішим?правильнішим?яскравішим?навряд. Якби я жила іншим життям,то була б і іншою людиною.А я саме так,як є. Яка я?не важливо

I need another story

Something to get off my chest

My life gets kinda boring

Need something that I can confess

Але я можу зізнатися - іноді я прагну іншого життя. Іноді я хочу стати зовсім не такою людиною і все почати спочатку,так часто здається,що все не так. В мене є секрети. Я багато разів вчиняла так,як говорять люди,та мало слухала себе.

Come by it honestly I swear

Thought you saw me wink, no

I've been on the brink, so

Я чесно зізнаюся,що не знаю правильного шляху. Я йду,як думаю,як вважається,хочеться..до чого?я нічого не знаю. Але своїми вчинками я намагаюсь наблизити власне щастя не зважаючи на тих,хто не має ніякого відношення до мене. Як би тільки не так плутатися у вихорі власних думок..якби я не бачила все мовби збоку,мов стороння...

All the problems that we could solve

And when a situation rises

Just write it into an album

Send it straight

Навчитися бути простішою. Засинати посеред життя. Відключитися. Відключити емоції. Жити для себе. Всього цього я не вмію і ніколи не прагнула навчитися. А тепер зрозуміла,що мушу.Я стільки упустила...

Just don't let me disappear

I'mma tell you everything

Я б розповіла комусь всі свої секрети та бажання. Але не зможу назавжди зачинити жодну з моїх дверей. Я повинна вірити. Не здаватися. Не відпустити власну мету,бо я ж так довго йшла..Та я втомилася. Жити так,як живу. Я задихаюся,не маю жодної краплі повітря,не можу вдихнути. Я повторюю свою мантру, зціпивши зуби та рухаюся далі. Важко. Це мій секрет. З кожним днем важче. Важче засинати. І прокидатися.І зустрічати новий день

P.S. також надихнуло - "OneRepublic-Secrets"

Місто тіней

Дивовижна є людина на світі. Дивовижна у своїй творчості та унікальності. Ця людина народилася у 1962 році в Петербурзі. Її ім'я - Олексій Титаренко. Творить він у своєму рідному місті, він - яскрава особистість і в нього в серці є інший світ. Коли я побачила його роботи 1992-1994 років,які названі "Місто тіней" я була захоплена,вражена,майже налякана неймовірністю і реалістичністю його сприйняття
  

І мої улюблені

Та найкраща, на мій погляд, оця - "Отриманий час"

Це просто неймовірно! мов заглиблення у потойбічний світ на маленьку екскурсію. Я просто приголомшена та заворожена майстерністю людини,яка створила ці шедеври. На світі так багато людей,що самі - цілий світ...

Лист до Джульєтти

Люба Джульєтта!
якби я знала куди мені йти і кому ще писати,я б напевно це зробила. Та мабуть кожна дівчина чи жінка змогла написати тобі листа,розповісти свою історію. Я теж можу,але не буду розповідати ніяких сльозливих історій кохання. Я можу писати про його цілковиту відсутність і самотність. Чи маєш ти на це час?. Минуле не має для мене значення зараз. Я думаю про теперішнє та майбутнє.Я буду просити любові. Отак просто і так банально. Цього хоче кожна людина,а я останнім часом сама бачу,що не залізна і не витримую,тож...
Я б хотіла отримати відповідь - чи правильно я живу?Якби ти могла написати своє "Повчання людям",то мабуть написала б що нема нічого важливішого за любов. Бо ти Джульєтта..і віддала за любов життя. А мені останнім часом здається,що вона навіть часу мого не варта
Я заплуталася. Дуже. У павутині важливіших справ та прихованих емоцій я вперто шукаю себе,сидячи у чотирьох стінах. Як так сталося,що я можу сидіти та дивитися в одну точку і мені добре. Я просто втомлена
Я не відчуваю любові. Я відчуваю втому.
Я б просила в тебе розуміння любові. Минулої жвавості та жаги життя. Відчуттів палких та п'янких...Ти ж володарка усього цього,розповіси ж мені,як з людьми взагалі трапляється це - любов. ніжність. довіра

Я б хотіла зірватися і полетіти назустріч сонцю і простору. Безтурботно сміятися. Мабуть,мені нікому це написати. Окрім тебе. Це миттєве бажання.Все в мене буде добре.Просто треба трошки почекати,поки все це закінчиться
Півроку до мого нового щасливого життя
P.S.надихнуло - "Листи до Джульєтти"

I'll be Better

З часом приходить розуміння. Розуміння речей,людей чи думок. Зараз я зрозуміла,що повинна вчитися. Навчитися себе розуміти.Щоб  відпустити непотріб та поринути в справжнє життя. Щоб більше не чути слова "депресія" коло себе. Я повинна

Навчитися бачити найкраще. Щоб саме щось хороше впадало мені в очі з кожним поглядом. Зупинятися біля кожного щасливого моменту і запам'ятовувати. І намагатися зачепитися на кращому якнайдовше.
Навчитися засинати вечорами. Поринати в сон спокійно і не відчутно. Щоб голова більше не гомоніла,коли я лежу в ліжку...Тихенько закривати очі і чекати на сон.І посміхнутися.Ледь-ледь. Власному спокою.
Навчитися відпускати. Людей та проблеми. Тому що люди здатні самі вирішити,залишатися їм чи ні, а проблемам просто нема місця в моїй голові. Треба думати про добре,воно тоді обов'язково відбудеться!
Навчитися спокійно йти вперед. Не зважати на труднощі,лише долати їх. Я так близько сприймаю дрібнички,що просто забуваю про мету. А так не повинно бути. Дрібні поразки треба залишати позаду, винести з них урок - і все.
Навчитися посміхатися. Щиро. Від вуха до вуха,бажано. Бо я так рідко це роблю. Нещодавно мене попросили всміхнутися. Крізь сльози. Тоді я на частку секунди майже фізично відчула,наскільки жалюгідною може бути посмішка нещасної людини.

Навчитися говорити людям добрі,ласкаві слова. Навчитися простити пробачення. Я стільки всього маю навчитися!Але я живу для цього,я буду рухатися далі. Обіцяю.

Момент

Відкрити очі. Так повільно-повільно,знову подумки розрахувати,скільки пройшло часу. Ранок. У відчинене вікно долинає легенький шурхіт...а ще шепіт крил та стукіт маленьких ніжок. Навіть не буду визирати - злякаю. Так тепло і зручно.Ще раз поринути в сон,хоча б на кілька хвилин

В нашій голові стільки всього цікавого. Я бачу дивовижні сни. Історії,які одразу хочеться запам'ятати...на все життя. Не знаю навіть,як вони виринають у моїй голові. Це дивовижно. Бо я вже давно не думаю,не мрію,про такі чудові сни...

Моє вікно - вікно у світ. Я можу бачити,як хвилюється зранку ріка,як повільно підіймається дим над городами,Як стрімко ховається сонце за хмари. Вітер відвідує дерева. Шурхотить листя. Опале.Десь від землі відриваються хмари,щоб поринути в небо..Я забуваю про все

Обожнюю цей час.Коли я навчилася?Чомусь саме зараз здається,що я зуміла полюбити мить окрему,нечітку,швидкоплинну. Полюбити так,як ніколи не любила...Я закохалася в цей момент. Для мене зараз так багато всього...І кольору,і вітру,і думок.Хочеться розкрити вікно ширше і полетіти. Який жаль,що мене все ще тримає земля

Парк

Яке найкраще місце восени?Звісно парк. Це - цілий світ, осередок неминучої осінньої краси. Не просто дерева,листя та тиша. Щось більше. Свобода. Шепіт. Рух,повільний чи раптовий,легкий та невимушений..Життя. Що вирує в цьому місці,яке хтось може назвати мертвим. Та осінню починається життя.Саме сон відкриває коло життя та відродження нового з минулого. Я завжди так думала.
І цей час саме зараз. Початок сну,що відкриє рух вперед. Для того,щоб знову рушити далі, потрібна крапля,мить,відтінок миті для спокою та зупинки. Всьому потрібна ця мить.  Я б хотіла тримати її в долонях,щоб вона зігріла руки,що більше ніхто не гріє,вже дуже давно.
Я чекаю від осені чуда,я все ще чогось чекаю. Не знаю,навіщо,не знаю,для чого чи від кого. Я не знаю,але чекаю.Не початку життя,хоча це найбільший скарб,я хочу не цього...
...Люди,такі щасливі, фотографуються та сміються.Вони приходять із сім'єю за гарними спогадами. І вони їх отримують. Старий із собакою. Собака теж щасливий,бо несе свою палку. Закохані гуляють,тримаються за руки,цілуються,кидають листя. Діти сміються та тягнуть батьків далі,вглиб парку...

P.S.Люба П.П.,дякую тобі за цей день,ми були в моїх улюблених місцях у нашому місті,я знову дивилася на світ зверху.Майже торкаючись руками неба,там,де народжується вітер,високо серед дерев..

...

Вдихати і видихати тумани. Це як дим,але тепліше і солодше.Щоб забутися йти полями,не помічати зеленого серед інших кольорів. Мовчати. Кава по венах,в жилах,з серця. Зігрітися не важко.Як втримати тепло?
Я б не змогла розділити своє марення та продати за гроші. Як можна виміняти чи купити мрії?В тому суть нашого обміну словами з людьми,що ми можемо тільки допомогти їм відчути,знайти своє.Розплутати одвічний клубок думок
Кришталеві думки дзеленчать долі. Я розсипаюся. Намистинами самотності. Як прикро,що я сама. Годинникова стрілка рухається проти мене. Саме проти мене. Супротив мене.Тік-так
Якби я блукала поміж зорями,то обов'язково б обрала одну. Блискучу, осяяну зірку.А потім дивилася б на неї кожен день. І годину.
Хотілося б писати газету. Щоб там були вірші та анекдоти. Та мати трошки часу на себе. Краплю часу у власних долонях. І пити її до дна.

Просто думки

Дощ,дощ,дощ...вода,що лине з усіх сторін на нас,людей. А ми невдячно ховаємо голови та руки під парасольками та пальто...Не маємо сумнівів,ми - невдячні

Перед сходами підніми очі на життя. Дивися вперед,бо матимеш шлях там,попереду,опинишся там за секунди. Дивися,якщо йдеш,дивися та не зупиняйся,не бійся,щоб не побачив.
Я стою осторонь. Скільки я бачу життів,що проходять біля мене. Як мало я значу на їхньому шляху,як багато їх постаті ..  для мене.. сьогодні. Спотикаючись о життєві невдачі,вони бредуть далі, відштовхуючи одне одного.
В моїй душі незвідані простори думок. У моїй голові..теж саме,мабуть. Я б хотіла зрозуміти себе на  дозвіллі,бо часто просто не має часу. В кімнатах моєї пам'яті стільки чудових чужих людей...У спогадах вони,як сьогодні, просто ідуть повз мене на зустріч своєму життю. А я все стою осторонь.

Дощ..він шурхотів за вікном,поки я раділа,посміхалася,хвилювалася,мовчала. Він рухався,поки я намагалася навести лад на кожній сторінці життя. В мене не вийшло. Та дощу до того ніякого діла.

Я вдома. Мокра та задоволена. Сама. Задумлива.Я зігрілася,хоч холод мій незмінний. Я відчувала сьогодні,та це не має відношення до моєї байдужості.

Поль Варлен

Тихе небо понад дахом

        Синє та безкрає,

Темні віти понад дахом

        Дерево схиляє.

Дзвін ласкавий у повітрі

        Ніжно-ніжно плине,

Десь на дереві в повітрі

        Чути зойк пташиний.

Скрізь життя спокійне й просте,

        Боже, Боже милий!

Звуки лагідні і прості

        З міста надлетіли.

- Що ж зробив ти, що так плачеш,

        Тужиш так душею,

Що зробив ти, що так плачеш,

        З юністю своєю?

                         Переклад Максима Рильського

М.Рильський. Щасливо-одинокий

В  високій  келії,  самотно-таємничій,
Де  тіні  вічнії  спинились  у  кутках,
Сиджу  за  книгою.  Ніхто  мене  не  кличе,
І  до  людей  давно  уже  згубив  я  шлях.

Рядами  гордими,  проречисто-німими
Стоять  кругом  книжки,  нетлінні,  мов  краса,
Як  мисль,  як  ідеал.  Хто  розмовляє  з  ними,
Для  того  все  ясне:  земля  і  небеса.

І  чарівницькі  скрізь  чудні  стоять  прилади,
І  вищого  огню  блакитнеє  крило,
Мов  одблиск  сяєва  взискуємого  града,
Освітлює  моє  натруджене  чоло.

Не  Бог,  не  сатана  витає  надо  мною,
А  інший,  дивний  дух  на  все  кладе  печать
Прозорої  краси  і  срібного  спокою,
Яких  земним  устам  не  чуть  і  не  назвать.

І  опіуму  дим  у  мертвий  час  півночі
По  келії  пливе,  і  в  тьмі  його  встають
Лиця  незнаного  ясні,  недвижні  очі,
І  заворожують,  і  світять,  і  зовуть.

В  високій  келії,  щасливо-одинокий,
Чернець  без  божества  і  жрець  без  молитов,
Найшов  я  крижаний  і  незглибимий  спокій,
Що  більший  над  земні  страждання  і  любов.  

P.S. іноді я відчуваю теж саме - книжки я розумію краще,ніж людей. Книжки говорять зі мною,відкривають,охоче відкривають мені свої світи..Я радо зустрічаю кожний книжковий світ. Людей іноді не хочу бачити взагалі. Їх мова,їх думки,їх вчинки..Я б воліла через кожен місяць мати кілька днів цілковитої тиші,щоб угамувати цю навколишню балаканину. Я щаслива. Отак банально,читаючи,я можу бути абсолютно щаслива. Бо я вмію цілком далекі речі прийняти близько до серця. І чим далі це має до мене відношення,тим важливішим стає."І до людей давно згубив я шлях"...Якщо я не згубила цього шляху,то я втрачаю бажання ним іти. Я зустрічаю людей,але іноді мене не полишає думка,що я марную час,відкриваючи їх і відкриваючись їм. Я така,що можу враз покинути це заняття. Не забуваючи про свою..самотність. Отже,це мій вибір.
Прикро.
Колись я чекала від себе кращого.Як це - не відповідати власним же вимогам?Моя відповідь - прикро.

Розповідь про розповідь

Не гріх бачити те,що інші не бачать. Вони просто не помічають.Але є одна особлива людина,яка поважає дрібниці. Вона їх бачить найперше. Просто вона уважна до інших.Не байдужа.З її розповіді...

...Якщо не сірий в світлу клітинку,то темний в сіру..чи якось так. Завжди краватка. Він навіть не знає,що за ним дивляться. Не стежать,а саме дивляться. Він -  цікавий. А особливо його внутрішня кишеня у піджаку кожної середи. Саме по середам в цій його кишені лежить лист. Він цілий день носить його із собою.Моєю заповітною мрією є дізнатися,хто пише йому. Я навіть не знаю,чому для мене це було б так важливо дізнатися про цей лист. Кожного ранку він читає свіжу газету. Кладе її зліва від себе. В кишені сорочки носить гребінець.Я сама не знаю,чому дивлюся на нього. Він не старий,не молодий. Буду дивитися на нього. Як і всі ці місяці. Я просто дивлюся на нього. І все помічаю...

...Є такий хлопець. Я часто зустрічаю його,коли повертаюся додому. Він завжди йде перед мене. І я бачу все ті ж світлі туфлі без підборів і чорні шкарпетки. Він так кумедно підгортає світлі штани,що коли я іду мій погляд незмінно зосереджений на його ногах. І в нього хода щасливої людини. Мов земля злегка пружинить під його ногами.Він завжди йде над-швидко. Тому поки я іду за ним він ще більш пришвидшує крок крок і завертає за ріг. Я посміхаюся,коли знову бачу його...

...Вона вже кілька років мешкає в моєму дворі. Нікого не має в неї,крім доньки та собаки. Вона гуляє зі своїм лабрадором, але постійно б'є,коли він щось робить не так. Просто б'є його повідцем. Колись в неї було довге русяве волосся. Вона гарна,але сумна. В дочки теж було таке сам волосся. Довга русява коса. Але враз вона підстригла їх обох. Сама навіть пофарбувалася в чорний,а доньку просто коротко обстригла. Бо ж донечка мала і нічого не вирішує. Мала просто доповнення. Як і той лабрадор. Вони повністю залежні. Вона вирішує їх життя. Та їх самотність...

P.S.люба П.П.,твоя розповідь здалася мені захопливою,я хочу це пам'ятати. Я люблю тебе і буду берегти твої історії. Я дещо змінила,дещо записала так,як зрозуміла. Чомусь ці люди,про яких ти розповіла,стали в моїй голові мов живі. Я довго згадувала їх,коли ми розійшлися. І ось.Не засуджуй мене.

P.S.S.розповідь на основі розповіді про цілком реальних людей. Бо у всіх нас є власне життя і власні історії. Деякі заслуговують на те,щоб бути почутими.

Джефф Роланд. Дождь не мешает нам любить

Ці слова характеризують серію картин англійського художника Джеффа Роланда.Це його слова. А ось його картини. Не хочу забути їх.Ніколи

А ось картина "Дощ в Парижі"

І моя улюблена -

 ...не знаю сама. Я відчуваю в цих картинах себе.Своє розуміння дощу. Безмежний сірий. "Дощ насправді не заважає нам любити." Дощ взагалі-то найкращий фон для життя,відчуттів. В цих картинах сірий,що ми звикли назвати кольором буденності, зображає почуття...Відтінки,тони,натяки..сірим можна творити світ і не занудьгувати,не загубитися,відірватися від землі. Можна намалювати яскравість та барвистість, колорит, доторк, звук...

Моя осінь

I was only looking for a shortcut home

But it's complicated
So complicated
Somewhere in this city is a road I know
Where we could make it
But maybe there's no making it now

Варто шукати? шлях,який коротший,який легше? чи варто просто йти і не зупинитись,хоча б і хотілося,хоча б і боліли ноги,хоча б і паморочилося в голові?варто?заради кого?

Як зупинитися та не втратити рух. Щоб просто послухати листя. Воно розповіло мені сьогодні,як повз чорні стовбури дерев повільно падало на землю,раптом його підхопило вітром,а потім..проте,це вже наша таємниця.В безкінечному обертанні листя втратило душу, і на земля впало вже просто листям. Порожньо

Nothing to relive
It's water under the bridge

Як не обернутися назад. Чомусь позаду - здається краще. Лише здається,але так заманливо. Сфотографувати мить. Зберегти на карті пам'яті у мозку та телефоні. Зробити музику гучніше і зробити крок не відриваючи погляду від минулого. Од і справді глянути минулому у вічі

Щоб я побачила? Хоч би не порожнечу!Бо людям постійно здається,що вони щось зробили,чогось досягли. Чи так це?чи омана?Бо-зна

I was only trying to bury the pain

...Now there's only lying

Wish I could say it's only me

Мені цього не зупинити. Ні листя,а ні власної ходи. Наступна мить настає для мене,я не можу цього відвернути.Та я можу прожити її. Відчути так,відчувати так,щоб не жалкувати. Я звернула сьогодні на свою стежку,щоб пережити миті,повні життям та відтінками,насичені швидкоплинністю та величчю. Моя осінь.Кожна для мене - подарунок,здобуток,надбання. Я все обережно-обережно буду ховати в серці. І все для мене ще станеться.Я знаю

Here it comes ready or not

We both found out it's not how we thought
That it would be, how it would be
If the time could turn us around
What once was lost may be found
For you and me, for you and me

P.S.також надихнуло Lifehouse_-_It_Is_What_It_Is.

Сьогодні

Ранок.... навіть кращий за яблуко. Свіжіший за ковток повітря.Сьогодні тепло. У грудях,на душі,рукам. Кольори такі світлі,такі сонячні...Туман зранку,пухнастий,сріблястий та осінній. що може бути краще?за це варто прокидатись щоранку,за це варто вірити і жити

Золотаве та променисте повітря..так солодко дихати,та не хочеться йти. Все застигло на мить,на день...На довгий сьогоднішній день. Люди рухаються,поспішають,гомонять. Зупиніться! на хвильку

Невже ніхто не бачить?

Як шурхотить сьогодні листя,як воно без вітру опадає на землю,падає на плечі,плутається у волоссі. Я посміхалась. Так легко для мене сьогодні. Що треба людям? Невже не можна зупинитись...якщо ноги не йдуть,якщо погляд зупиняється мимоволі,тремтить серце без вітру..я б зупинила мить на багато віків. Щоб пам"ятати,щоб дивитися вічно,щоб слухати цю тишу..та люди невпинні,невблаганні,вони рухаються далі. Втрачають чудове "сьогодні",наступного дня сплутають його із "завтра" і все по колу.

Болить голова,трохи паморочиться,туманиться ледь-ледь. Треба йти.Мені,як і всім навкруги. Я не змогла їх зупинити.Треба йти

Серце,що живе Розумом

Коли спочатку уявляєш назву,а потім - текст,в цьому є щось неправильне
А я просто побачила ці слова і вкотре задумалась

Я знаю,в мене є серце. Я люблю та відчуваю. Але останнім часом не знаю,чи всі його бажання виконую,чи йду я за покликом серця. Ми з ним втратили контакт,більше не розмовляємо. Не потребуємо одне одного,не знаходимо спільної мови. Я згадую про нього,лише коли не можу надихатися,коли втрачаю ґрунт під ногами. А Розум..займає в мені більше місця,ніж просто голова
Колись життя було в подорожах і мріях,в сповненні бажань та книжних сторінках,кринолінах та музиці..куди це все пішло? іноді я відчуваю,що живу не в той час,що мала б. Я б може не була там зайвою
Зараз дні - суміш голосів, легких доторків,пустих слів...А попереду - все такі ж суміші,однакового ґатунку. В мене нема того,чого так бракує

Листя опало. Як перший сніг,тільки жовтим.Шелестить...Летить од вітру далі,мов женуться за ним..а каштани. Вони пахнуть осінню навіть у моїй сумці. Навіть четвертий день. І будуть там завжди. Бо прийшла моя осінь. І дощ,і хмари.і вітер. І якби бути трішечки вільнішою, можна було б полетіти як птах,високо в небо і сховати хмарини за сонцем...Трусити дерева,що почути глухі удари каштанів о землю. Любити негоду. Таку мрячну та вологу. Зате вільну і тьмяну за бажанням. Годі цих барв,я відмовляюся від них. А ще від морозива та холодної води. Попереду чайні вечори з ковдрами,светрами,мріями..Любити осінь за те,що вона є,відпустити Розум літати,а потім нехай повертається...В мені зараз сяє сонце від того,що осінь і тиша. І темрява. І спокій

Небо і зорі. між іншим

Я закриваю очі. Але бачу теж саме - безмежне небо..Я підіймаю голову,не можу відвести погляду. Останнім часом я стільки всього бачу...Зірки.Небо.Візерунок на шторах на сьомому поверсі. А в у вікнах зліва на третьому синє таємниче сяйво. Там ходять тіні. Ледь-ледь займається червоним
Вперед-назад,вперед-назад...рух життя. чи робиш ти крок вперед хоч раз за день?що важить цей крок?чи змінює він щось у твоєму житті?а потім ти можеш повернутися...Та для мене повернення - це поразка. Тільки не назад.
Зірки підморгують мені з неба..їм добре. Вони, мабуть, щасливі. Радію за них. Тихенько.
Не можу...голова розривається. Від думок та сумнівів.Від безвиході та буденності. Від "повинна" та "винна". Мені потрібен етанол. Багато.Зараз
День в пустих балачках. Порожні усмішки. Сміх. Несприйняття радості. Бажання спокою. Мати ціль та рухатися. І щоб не турбували
Фото..на стінах,в голові,на сторінках. Ми такі далекі від минулого,від людей у минулому,від нас самих,що колись населяли минуле. Я вже не така. І я не одна змінилася
Погляд ковзає по стелі..холодний білий. Теплий чорний.Хочу,щоб мене зрозуміли такою,яка я є. І без питань сьогодні.І завжди.

Що ж,я мабуть часто роблю помилки. Я чекаю,це так,а терплю я вже якийсь час,але мені це не заважає сподіватися чи боятися
І що взагалі ще можна зробити?
Є щось,що від тебе не залежить,а залежить від іншої людини,коли ти робиш усе що можна, то настає все ж той момент,коли ти чекаєш на наступний хід. Я ось у цьому стані зараз. Чекаю наступного ходу. І боюся його
Я ненавиджу це найбільше - коли стається щось,відбувається щось,що від мене не залежить і я повинна сидіти склавши руки,я звикла долати,боротися,а не чекати.

Я залишаюся

Небо зорями палахкотить і займається раз-у-раз, раз-у-раз..Вітер качає листя на деревах..Тихо так навкруги,я чую,як б"ється серце,швидко,ледь не вистрибує
Моє обличчя звернене до зірок. В них читаю найцікавішу історію мого життя. Там і любов,і радість,і спокій,і тиша.. А тиша,яка навкруги тиша,як її прагне моя душа.."And everything it will surely change. Even if I tell you I won't go away today" 

Скільки ми робимо словами..ми створюємо радість,майже відтворюємо життя. Гойдалка ледь-ледь скрипить. Як все ж таки добре! Життя - невимовність думок...коли нема кому,що і навіщо говорити..життя - це відчуття,а не його пояснення.."And all you know seems so far away and everything is temporary, Rest your head, I'm permanent "

Я б мала стільки сказати стільком людям. Та мені краще мовчати і відчувати цю прохолоду ночі. Не можу поспішати,не намагаюсь втекти від полону думок. Так спокійно шелестить трава і заходить сонце,що мимоволі питаєш - кому воно потрібне те завтра?...нехай ніч не закінчується
"Will you think that you're all alone. When no one's there to hold your hand?"

Чомусь зараз нема самотності. Це блаженний час занурення у власне "я" без права та бажання на повернення. Хотілося б ридати від цієї порожнечі,та вдається тільки пильніше вдивлятися в зірки,ще більше жадати дочитати до останньої глави..чи дописати самій?

"Is this the moment 
Where I look you in the eye?
Forgive my promise
That you'll never see me cry "

P.S.надихнуло також David Cook - Permanent

Про смуток

Що таке смуток? як ти назвеш почуття,що має значення для кожного,що бачив кожен,що відчув кожен..але не кожен зрозумів
То чому ж я вмію так сумувати,коли не можу назвати цього почуття? Бо для відчуттів не потрібна назва,для них потрібно серце. Всього лиш серце. І людина. Без якої - ти не ти,життя не таке,йдеш не туди..чи просто не вмієш дихати. А якщо все не так?
А якщо..ти живеш далі,все дивишся на небо та згадуєш...Можеш не зізнаватися..ніколи й нікому не зізнатися - це смуток. Очікування когось,без якого щось в тебе є,але не має ніякого значення

Якби я малювала це,то взяла б чорну фарбу та товсту кість і провела б рукою дорогу,що йде в нікуди.. і більш нічого - саме на холодному,порожньому білому, чорна,глибока та нездоланна дорога в буття. Бо смуток глибший за океан,коли в тебе є серце. Всього лиш серце

Як це - сумувати за кимось? Лізти на стіну? Думати про це без перерви? Може,але ні..Це просто кожної вільної миті ледь-ледь підіймати руку в повітря і ніби доторкнутись...Це - коли музика лише фон для твоїх думок,а найкраще - спогадів,що мимоволі виникають,яких нема ні сил,ні бажання боронити...
Іноді так не потрібно почуття,щоб чесно та просто сумувати. Чи все ж потрібно? Чи потрібно пройти повз час та біди,щоб сумувати по-справжньому? Та взагалі як це - сумувати по-справжньому? Може це коли ти маєш йти,та не йдеш. Просто нема нічого,що здатне тебе змусити.Просто нема різниці. Просто в світі є ти і людина....без якої в світі нема нічого,лише порожнеча,лише пусте місце,де раніше був ти і людина

Коли ти сумуєш,тиша - найкраща пісня, найпрекрасніший вірш...Але знаєш,що краще?
- Коли цю тишу перериває,вбиває своїм втручанням світ,де ти і людина - завжди поруч і вам нема причини сумувати одне за одним

Боги і простори

На обрії ледь-ледь зажеврілося сяйво..золотаво-рожеве,ніжне,мов пелюстки троянди..Сонце сходило,плутаючись в кукурудзі,що застилала поле, плутаючись,та все ж знайшовши вихід...Сонце - єдиний бог моєї палючої від думок голови,що зранку не визнає мене саму...Та небо - блакить і молоко - єдиний простір,що визнає моє серце...

Як завжди гудять машини та спішать люди...забуваючи обличчя перехожих,поспішаючи на зустріч новому дню..Штовхаючись у маршрутках,поспіхом снідаючи..ми щось губимо - я відчуваю.але що?

Я втратила Розум та Спокій. Два найважливіших чоловіка у моєму житті. А потім втратила себе. Шукаю до сьогодні. Ми багато втрачаємо,та чи знайдемо?

Кухлями заливаю в себе інформацію,а потім на дозвіллі ситечком виливаю зайве. Вчуся навчатися, навчаюсь вченню...Плутаю слова,дати,назви, давно не кажу головного найголовнішим для мене. Хто я? підкажіть мені,негайно

Коли серце зігріває лише чай,важко казати про вічне. Важко мати головне,не маючи пустки. А я навіть її в серці не маю.Просто піду в кіно,як давно хочеться,сяду на останній ряд і буду жити чужим життям,забуваючи своє щоб стало легше...Я б помінялася з кимось,та хто схоче бути машиною зі скляним серцем?...Віддзеркалюючи власні думки наперед скажу - самотність паскудство,біжіть від нього,поки маєте куди відступити,бо один раз потрапивши в ці обійми звикнетеся і все - чао

Заходило сонце...Присмерк богів,бога,одного-єдиного,справжнього,що визнає моя голова. І на небі - єдиному просторі,що визнало серце - сталася революція і глобальне затемнення. Світ поринув у тьму,що вдячну прийму і я, наслідуючи богів і простори..Очі закриються,серце битиметься,думки захмаряться і проллються дощем на сон-поле..Надобраніч

...

Сколько лет прошло, всё о том же гудят провода,
Всё того же ждут самолёты.
Девочка с глазами из самого синего льда
Тает под огнём пулемёта.
Должен же растаять хоть кто-то.
Скоро рассвет, выхода нет,
Ключ поверни и полетели.
Нужно писать в чью-то тетрадь
Кровью как в метрополитене:
Выхода нет, выхода нет.
Где-то мы расстались, не помню в каких городах,
Словно это было в похмелье.
Через мои песни идут и идут поезда,
Исчезая в тёмном тоннеле.
Лишь бы мы проснулись в одной постели.
Скоро рассвет выхода нет,
Ключ поверни и полетели,
Нужно писать в чью-то тетрадь
Кровью как в метрополитене:
Выхода нет, выхода нет.
Сколько лет пройдёт, всё о том же гудеть проводам,
Всё того же ждать самолётам.
Девочке с глазами из самого синего льда
Таять под огнём пулемёта,
Лишь бы мы проснулись с тобой в одной постели.
Скоро рассвет, выхода нет,
Ключ поверни и полетели.
Нужно писать в чью-то тетрадь
Кровью как в метрополитене:
Выхода нет, выхода нет,
Выхода нет, выхода нет.

P.S. Сплин - Выхода нет

I sould go

Чи то листя плуталося у вітрі,чи то вітер вплітався у віти..як би там не було,листя шелестіло,а вітер дмухав нього що раз сильніше. Сонце сліпило в очі. Такий день не був відповідним для відкриттів,тому я їх і не робила..просто спостерігала..."Here we are . Isn't it familiar"
Насправді давно нема кому сказати щось настільки щиро,як хочеться..І так щиро сміятися..."Haven't had someone to talk to. In such a long time" 

...Вони йшли мовчки,просто тримаючись за руки. Він однією рукою підтримував поперед себе коляску. У колясці спало немовля...Вони просто йшли,дивлячись вперед. І їх життя,молоде,сповнене щастя та змісту,саме таке,яким має бути. В цей сонячний день,вони - він і вона та їх спільне щастя,просто йшли вуличкою і дивилися вперед...

На небі не було жодної хмарини. Привітно усміхався день,трішки спекотний,але світлий. Легка золотава тінь вже де-не-де лягла на дерева, злегка втратила блиск трава.."I should go.Before my will gets any weaker And my eyes begin to linger"
В моїх вухах не то дзвін,не то музика,щось калатає в грудях..забуваю,що то моє серце,коли просто дивлюся і як майже завжди відчуваю - я повинна бути не тут."I should go.Before I lose my sense of reason  And this hour holds more meaning"

...Чи можна так впевнено крокувати вперед,як він робив це? Коли важелезний портфель більший за всього тебе? Але він саме крокував, насуплено дивлячись під ноги..Ледве сховала посмішку - в кожного своє життя та проблеми. Якими смішними його проблеми здаються мені,які важкі та важливі вони для нього...Так,в кожного своє життя...

"It's so hard. Keeping my composure..." Іноді так важко сховати те,що я не знаю,що роблю. Що не хочу,але роблю,що не знаю,але йду вперед. Як хочеться сховати себе у просторі і зробити вигляд,що і раніше не було..."Somehow I feel I should apologize . Cuz I'm just a little shaken  By what's going on inside.."

P.S.надихнуло також  Levi Kreis - I sould go 

Абсурд

Життя,моє життя зараз, - очікування. Сама не знаю,чого чекаю,але вперто це роблю.Дивлюся у простір і майже засинаю.Це важкі дні для мене. Немає бажання щось писати вичурно-літературне

Просто іноді гублюся поміж сторінок власного життя,блукаю власними упередженнями/цілями/бажаннями. Хочеться вибуху - справжнісінького перевороту,а не сірої буденності,що так банально гуртується навколо мене. Знаю,зараз осінь...я мала б радіти. Але стільки всього,що лише пару хвилин я бачу її,а потім знову треба-шкидко-треба-бігти-робити-спати...
Не дивлюся у вікно,не бачу ні зірок,ні вогнів..лише думки, що " ось те зробила,ще б оце встигнути і оте,а потім можна буде..."і так раз-у-раз
І думки..В моїй голові як завжди - десь побачила,придумала,розібрала,побачила проблему і почала вирішувати. Так,Р.?ти знаєш. Але останнім часом я не отримую жодних відповідей,які б могли мене заспокоїти. Я у пастці власних думок,при тому ж збудованій мною

Теперішній над-спокій,буденність та заклопотаність я перетворюю на внутрішній безлад..Не можу от так - одночасно робити щось,причому постійно,але по суті все ж  не робити нічого
Моя голова - моя власна Абсурдія...

Господи,прости нас, грешных!

Біля дороги є маленька стежка,що веде в пролісок...Там майже ніколи ніхто не ходить..крім мене

Коли маю йти тією дорогою,завжди звертаю на стежку,щоб вкотре пройти повз могили та прочитати напис,що написаний нерівним почерком на вбитій дерев'яній табличці трохи далі від хреста та імен загиблих тут. Слова написані косо,з кожною літерою стаючи виразнішими. Так людина зриває голос,коли кричить.Останні слова до померлих, оставлені живими. Я навіть не пам'ятаю,коли і чому вони померли. Ця табличка є там стільки ж,скільки проходжу повз неї,тобто вже більше 10 років. І цей напис,що завжди змушує мене зупинитися. Хоч на мить,на часточку секунди..я просто зупиняю крок,відволікаюсь від думок,виринаю з себе,щоб мовчки прочитати та вкотре опустити очі
...Господи,прости нас, грешных!...
Як багато є в цих словах для мене..як багато правди я бачу в цьому. Якщо Господь насправді десь існує,я б і сама хотіла попросити в нього вибачення. За все,що ми робимо,ми - людство. Як мало корисного,як багато страшного. Скільки можна виправити,але не виправляється нами. Скільки добрих справ не виконаних,скільки пихи та зарозумілості в наших діях. Як мало сенсу і як багато жадоби...багато знань та іноді жодної користі
...Господи,прости нас, грешных!...
Ми мали б так часто повторювати ці слова,але іноді не кажемо їх все життя. Багато просимо,щоб не давати нічого натомість.Марно втрачений час,що ніколи не повернеться... Помилки,гріхи...незроблене. Над-багато всього,за що варто просити вибачення. 

Хочу

Йти додому..просто йти і вірити,що йдеш...Повня,зорі,хмари..в коробках-будиночках вже палахкотять світлі намистини...Не йти, а летіти..туди,де в темряві закриваєш очі,бо знаєш точно,на що натрапиш... Повертаючись назад

Я хочу написати історію. Про Тебе,про мене. про наше кохання. В якій я гарна і Ти це бачиш..Де нема моєї холодної,пихатої самотності,де нікого нема крім нас...
Чому я бачу всі ці погляди й слова..Як легко і як важко дивитися на них,таких закоханих крізь власну сліпоту..Важко радіти і приємно. Хтось і правда заслуговує,хтось отримує,хтось бачить
Злегка зп'яніла,злегка хвора..Як і завжди дивні метаморфози в моїй голові. Цікаво навіть дивитися,ніби збоку
Я хочу знайти Тебе. Хочу забутися в Тобі,танути в твоїх руках. Я б легенько піднялася,щоб бути на рівні твоїх очей і довго-довго в них дивилася б...Ти б ніколи не пішов після цього,ніколи
В моїх мріях проживаючи кожну нашу мить,я ношу це в серці мов талісман.Я так люблю,коли Ти посміхаєшся..коли ти посміхаєшся лише мені
Я б написала сотні сторінок про нас,благаючи Бога,щоб хоч слово стало буттям,у якому є Ти
Хотілося б з Тобою йти в цій темряві і нічого не боятися. Бо мені так мало Тебе кожної миті...Кожної миті,коли я втрачаю,щоб знову отримати Тебе
В моєму порожньому всесвіті стало б мало місця для нас обох. Я б кожну секунду горіла від страху Тебе втратити і так само палала б щастям,Тебе маючи
Якби я знала,що Ти просто Є. Мабуть і цього буде більш,ніж достатньо. Хай я не мала б права зазирнути в тебе..Хочу просто знати
Хоча ні!Любити Тебе надсильно,щоб люди оберталися на наше щастя..Щоб тримати твою руку в темному кінозалі і плакати від того,що всі фільми і книги - не вигадка
Ти..найсолодше марення...найбільше божевілля...і одна думка...от би знати напевне...що Ти ...десь..Є

О Любви...

О Любви говорят
Столько лет, столько слов ..
Я послал свой отряд
Отыскать, где Любовь
Отыскать, уберечь
И узнать, как зовут
Ведь все эти люди, которые врут
Её убьют, разольют
Мне нужно так немного жизни
Так немного
Маленький остров, желтая дорога
Желатая дорога, желтая
Не от пыли
От цветов, которые дарили нашей любви
Я устал, но устать мне никак, мне вперед
Подрывая всё мечтать и дарить тем, кто ждет
Но когда я найду всем отрядам - отбой
Я хочу для тебя, о тебе и с тобой
Мне нужно так немного жизни
Так немного
Маленький остров, желтая дорога
Желатая дорога, желтая
Не от пыли
От цветов, которые дарили нашей любви
О Любви...

P.S.Павел Чехов - О Любви

...

Не маю про що зараз казати..останні дні мов у тумані,якесь марення. все проходить повз мене,не залишаючись сліду. Стою та зі сторони дивлюся,як час плине повз мене
Порожньо якось після цього літа. Порожньо тому,що поряд з яскравими барвами і враженнями ці останні дні бляклі і незрозуміло марні. Такими здаються,коли дивлюся вглиб
Якось тихенько чекаю осінь. А я ж чекала від самого кінця зими. І от вже близько-близько,а не відчувається
Полишені мною місця спливають з куточків пам"яті на поверхню,змушуючи звернути на них увагу. І я,кутаючись в тепле,проводжу ночі за цим заняттям. Марно втрачаю час
Скоро не матиму можливості просто сидіти. Я навмисне перебільшую вадливість,що зосередитися, бути уважнішою та відповідальнішою. Такою,як маю тепер бути
Та влітку я так часто розправляла крила,була майже безтурботною...Тому з сумом згадую ті крила,що тепер вже пиляться в шафі. Я вирішила не чекати до останнього,а навпаки,розпочати раніше потрібного

Роберт Рождественский

Люблю тебя

Лишь тебя одну я искал повсюду,

Плыли в вышине звездные пути,

Я тебя искал, жил и верил в чудо.

Страшно, что тебя мог я не найти,

Ты в судьбе моей как весенний ветер,

Ты в любви моей вечное тепло.

Хорошо, что мы встретились на свете,

Но не знаю я, за что мне повезло.

Я люблю тебя,

Смотри восходит в небе солнце молодое.

Я люблю тебя,

И даже небо стало вдруг еще просторней.

Я люблю тебя,

Тебе протягиваю сердце на ладони.

Я люблю тебя,

Я так люблю одну тебя.

Что для нас теперь грома громыханье,

Что для нас теперь долгие года,

Ты моя мечта, ты мое дыханье,

Ты вся жизнь моя, песня навсегда.

Над землей любовь распахнула крылья,

Радостный рассвет трубы протрубили,

Это мы с тобой, мы любовь открыли,

И никто до нас на свете не любил.

Любовь настала

Как много лет во мне любовь спала.

Мне это слово ни о чем не говорило.

Любовь таилась в глубине, она ждала -

И вот проснулась и глаза свои открыла!

Бог есть Любовь.And love's to blame.

Дивно бачити десь біля Білгород-Дністровського напис на рекламному щиті простими білими літерами на блакитному фоні  : "Бог есть Любовь"

Це правда. Прості три слова,що можуть позначати так багато...Якщо вдуматися,як це зробила я,лише на мить побачивши напис...Чомусь я завжди помічаю такі от речі,що їх більш не помітив жоден з моїх супутників


Time and time I've thought through it all,
How we loved and loved


Любов є бажанням кожного. Так само як і Бог,Любов не бачив ніхто,але всі шукають її,вірять в неї,відчувають. Саме існування Бога є примарним,а от віра все ж існує,хоча і ґрунтується на легенді про Господа. Може, Бог і є Любов - щось,без чого не існує світ,як вірять багато людей,щось,що просто є з початку всіх давніх давен. Завжди була віра в Бога. Завжди було почуття. Може,в цьому є сенс...


And I can't see you right now,
'cause my heart just can't take it,
Can't be with you right now,
'cause I know you're no longer mine...
I can't see you.. 

Відчайдушно шукаючи в собі почуття, люди зовсім не так прагнуть отримати віру. Віра приходить з часом, з розумінням та прийняттям. Прийняттям себе та світу, свого місця в цьому світі. Але насправді Любов так само знаходить нас сама, так само потребує часу та гармонії. Ми могли б молитися в храмах,прославляючи це святе почуття. Навіть більше - ще до появи самого Хреста люди поклонялися самому життю,урожаям,природі і її дарам,називали союз жінки та чоловіка священним.

We're strangers in different places though we live a mile apart.
My best friend's gone, my world has been torn


Любов - то справді своєрідний Бог для людей,і був ним у всі часи нашого буття. Можливо Бог не завжди є самим коханням,бо я б могла назвати багато його облич,та Любов - одне з них

But I will always remember the years we spent in love.
I still think of you,
I pray that you are safe,
I'm still missing you,
It has to be this way, 'cause I'm not right for you,
And that's why love's to blame. 


P.S. також надихнуло Luke and Joel - Love's to blame