М.Рильський. Щасливо-одинокий

В  високій  келії,  самотно-таємничій,
Де  тіні  вічнії  спинились  у  кутках,
Сиджу  за  книгою.  Ніхто  мене  не  кличе,
І  до  людей  давно  уже  згубив  я  шлях.

Рядами  гордими,  проречисто-німими
Стоять  кругом  книжки,  нетлінні,  мов  краса,
Як  мисль,  як  ідеал.  Хто  розмовляє  з  ними,
Для  того  все  ясне:  земля  і  небеса.

І  чарівницькі  скрізь  чудні  стоять  прилади,
І  вищого  огню  блакитнеє  крило,
Мов  одблиск  сяєва  взискуємого  града,
Освітлює  моє  натруджене  чоло.

Не  Бог,  не  сатана  витає  надо  мною,
А  інший,  дивний  дух  на  все  кладе  печать
Прозорої  краси  і  срібного  спокою,
Яких  земним  устам  не  чуть  і  не  назвать.

І  опіуму  дим  у  мертвий  час  півночі
По  келії  пливе,  і  в  тьмі  його  встають
Лиця  незнаного  ясні,  недвижні  очі,
І  заворожують,  і  світять,  і  зовуть.

В  високій  келії,  щасливо-одинокий,
Чернець  без  божества  і  жрець  без  молитов,
Найшов  я  крижаний  і  незглибимий  спокій,
Що  більший  над  земні  страждання  і  любов.  

P.S. іноді я відчуваю теж саме - книжки я розумію краще,ніж людей. Книжки говорять зі мною,відкривають,охоче відкривають мені свої світи..Я радо зустрічаю кожний книжковий світ. Людей іноді не хочу бачити взагалі. Їх мова,їх думки,їх вчинки..Я б воліла через кожен місяць мати кілька днів цілковитої тиші,щоб угамувати цю навколишню балаканину. Я щаслива. Отак банально,читаючи,я можу бути абсолютно щаслива. Бо я вмію цілком далекі речі прийняти близько до серця. І чим далі це має до мене відношення,тим важливішим стає."І до людей давно згубив я шлях"...Якщо я не згубила цього шляху,то я втрачаю бажання ним іти. Я зустрічаю людей,але іноді мене не полишає думка,що я марную час,відкриваючи їх і відкриваючись їм. Я така,що можу враз покинути це заняття. Не забуваючи про свою..самотність. Отже,це мій вибір.
Прикро.
Колись я чекала від себе кращого.Як це - не відповідати власним же вимогам?Моя відповідь - прикро.