Казка

Я знову в країні казок та мрій...

Де сніг! Справжній,пухнастий. Де тепло шукають у людських серцях та в чаї. Де будиночки ніби з тих кульок, які можна перевертати і йде сніг..Тут хтось постійно їх перевертає. Де все світиться щастям. Білим, блискучим щастям,що покриває землю. Яка чудова картина за вікном! Якщо це сон, то він найяскравіший від усього,що я бачила. Яскравий,захопливий сон, що веде мене за собою, раз у раз порушений рівним гулом коліс. 

Я замріяна, сп'яніла від захвату та напилася чаю так,що вистачить на все життя.

 Я ніби частина казки. 

Я ніби їду у поїзді CocaCola, у тому поїзді,що наближає свято...! В мені самій - таке свято,що жодні вогні не передали б його жару. Ще вчора я була така щаслива від людей, а сьогодні мене захопили у вирій події...Я пишу зранку. Боже,ще й восьмої нема.

Скільки снігу,скільки...

07:55

23.12.2011.

Віднайдене старе

Письмо для сожжения

Вновь пишу тебе. Может на меня так действует вино? Или те книги,которые я читаю,пытаясь понять чужую боль и заглушая так собственную? Хотя скорее это вино. И снег за окном, что тихо падает
Знаешь,каково это когда нет ветра,нет движения и только один звук нарушает тишину среди этих гор и лесов? Это звук падающего снега... Ты слышишь его и он становится для тебя таким же простым и естественным как дыханье,как биение сердца...
Наверное,мне просто тоскливо,что рядом нет тебя..Нет,ты не думай. Мне ничего не нужно. Даже прикоснуться для меня уже не так важно. Просто видеть тебя. Можно и не говорить.Это слишком много. Нет. Просто увидеть на миг. Этого достаточно. Чтобы ты сам смог увидеть мир вокург меня. Да,он немного пустоват. Но это твоя вина.

Надія

Якщо посадити в землю зернятко,то воно обов'язково візьметься і проросте. Просто треба доглядати його і трошки вірити...

    - Ось малесенька зелена  голівка з'явилася на поверхні пухкої землі. Паросток ще такий малий. Він ще трохи соромиться і якось зажурено тулиться до землі. Мабуть,йому страшно

...Ти посміхаєшся. Він посміхається. Ви можете просто дивитеся одне на одного. Ти перша сховаєш очі. Ти ще сама не знаєш, чому так робиш, та все ж перша відводиш погляд. Його рука вже здається тобі теплішою за інші руки на землі.

    - Паросток вже має ніжку і трохи піднявся над землею. Він росте, хоча потребує багацько уваги. Та якщо бути пильним, то побачиш - він росте. Невпинно, потихеньку та потроху, та все ж виринає з-під землі. Йому ж важко

...Не страшно,що руки мерзнуть. Це майже не відчутно. Люди дивляться. І від цього чомусь приємно. Та хочеться втекти. Бути разом. Чомусь це стало важливим.

Песня последней встречи. Анна Ахматова

Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,
А я знала - их только три!
Между кленов шепот осенний
Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой
Переменчивой, злой судьбой".
Я ответила: "Милый, милый -
И я тоже. Умру с тобой!"

Было душно..Анна Ахматова

Было душно от жгучего света,
А взгляды его — как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
Наклонился — он что-то скажет...
От лица отхлынула кровь.
Пусть камнем надгробным ляжет
На жизни моей любовь.

Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Мне очи застил туман,
Сливаются вещи и лица,
И только красный тюльпан,
Тюльпан у тебя в петлице.


Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся —
И загадочных, древних ликов
На меня поглядели очи...


Десять лет замираний и криков,
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его — напрасно.
Отошел ты, и стало снова
На душе и пусто и ясно.


1913

Повторение?

Мы все похожие люди
Но полные разные смыслов..
Таких,как мы,не будет
Не будет таких же мыслей

Все заменимо.Так в чем же вопрос?
Как может быть кто-то единый?
Как можно любить запаз чьи-хто волос?
Как можно сказать нам "любимый"?

Мы все - повторение чьи-хто грез
Мы все - повторение...

Ждала

Был вечер нежен,тих и сладок
Свеча стояла у окна
Ненужных слов томит осадок...
Как будто я ждала тебя.

Как будто все - лишь ожидание.
Лишь пьесы проигрыш пустой.
Как будто впереди - страданье.
Конец. Конец всегда простой.

И чередою дни летели
Во мне, конечно, ни следа.

Крок

Жовтий місяць та світлі зорі. Хоч книжки читай. В такі осяяні ночі не спиться. І мені. Якби був шлях до неба,то які перешкоди трапилися б на цьому шляху?...

Крок перший. Зберегти себе у собі. Бо життя змінює нас на стільки,що скоро доведеться з власним віддзеркаленням наново знайомитися. Приємного мало. Я вже маю такі знайомства. Де ж сховати себе так, щоб і самій потім знайти?
Крок другий. Любити. Бо найважче, найбожевільніше, найніжніше - любити. Найважливіше - теж. І віддавати себе до останньої краплини. І гріти. Гріти своїм теплом. Бо найважче почути, що поруч з тобою - холодно.
Крок третій. Пам'ятати - це лише один з багатьох кроків, що ще доведеться зробити тобі. На твоєму власному шляху. Де ти сам- перешкода собі. І твій рух уповільнює все, та водночас прискорює все.

Марення

Темінь на вулиці. Але повсюди,за кожним домом ліхтарі. Сніг. Темна безодня снігу,що губиться стежкою в темряві. Жодної рослини. Снігова порожнеча між кам'яними островами. Будинки. Де-не-де горить світло. Ліхтар відкидає довжезну тінь,що її годі знайти до кінця в цьому мороці стін та снігу. Темне небо. На ньому ні зорі. Темрява з верху давить на будинки,ще більш удавлюючи їх у зимову землю.В холод.
Чомусь вона їхала. Щось схоже на двоколку. Віжки у неї в руках. Вона чомусь одна  у цій нічній темряві. І жодної душі навколо. Ніби загнана, вона блукає прогалинами між будинками,знову по власним слідам. Схоже на лабіринт,де на кожному розі ліхтар блимає жовтим тривожно і сумно. Де з маленьких віконець ллється золотаве світло,не гріючи.
Коли закінчиться ця блуканина і куди вона веде?Чи має значення,що ми зустрінемо в кінці?Важливе станеться до того.
Зупинка була аж край міста коло величезного дерева.