пʼятницю, 29 червня 2012 р.

По той бік муру

..Світло проникало у маленький двір. Промені сонця мовби пронизували землю,як гострі мечі простромлювали її.  Маленька дівчинка бігла подвір'ям. Її сміх долинав до кожного куточка, залітав у кожне прочинене вікно. Пахло жимолостю та теплом, кущі ожини обвили низенький кам'яний мур. Все,що застигло в тиші, немов прокидалось від веселого тупоту маленьких ніжок. Поряд з дівчинкою бігла величезна біла собака. Собака не зводила очей з дитини. Відданість світилась в темних очах. А руденька все заливалася своїм чарівним сміхом...З одного вікна на  третьому поверсі, зі старенького радіоприймача долинали ледве чутні звуки музики...Мотив тонув у листі клену біля вікна,що давно вже став вищим за низенькі будиночки двору. Легенько шелестіли шторки кухонь, де так приємно було пити чай ввечері. До стін будиночків горнулися волошки,схиливши в тінь прекрасні голівки...

Дівчинці все посміхалося. На мить вона зупинилась. Погляд її був звернений до неба, руда голова було закинена наверх. Задоволено мугикнувши, вона знов опустила погляд на собаку. 
Мабуть,небо запевнило її,що дощу сьогодні не буде. Хоча так було б добре пробігтись по теплих калюжах....

Будинок в кінці вулиці байдуже дивився своїми порожніми очима. Скла вже давно не було у його вікнах, а час зруйнував більшість внутрішніх стін. Та все ж несущі стіни залишили тінь минулої краси. Де-не-де ліпні прикраси осипалися на землю, але вгадати малюнок не важко. Величезний дуб,що вже простяг свої віти в середину будинку, тихенько і чемно,як і решта вулиці,лежав під літнім сонечком. Ранок був світлий та безвітряний,тому жоден листочок не ворушився. Краса застигла. І хоч порожні вікна трохи відлякували,та їх прохолода мов заманювала всередину. Дуб легенько пригорнув зруйнований будинок.. І так разом вони кидали довгі тіні на маленький двір, відокремлюючи його від усього світу...

І пройшов ще один день з сотні тисяч тихих днів на маленькій вуличці. І світ,що завжди залишався за холодними мурами зруйнованого будинку, міг змінитися настільки, наскільки забажав би. А тут кожного ранку сходитиме тепле сонечко,а проміння так само пронизуватиме землю...кожного ранку

четвер, 28 червня 2012 р.

Повернення

І сьогодні було море.. Що шепотіло мені,а я – йому.. Найбільше,що я мала сказати – я буду сумувати. Не так,як за людьми,що йдуть з твого життя,не так,як мають сумувати за втраченим щастям,а так,як люди мовчки дивляться в далечінь і згадують,чекають зустрічі,що обов’язково станеться. Бо я вернуся. Не знаю,де це буде,може не тут і не так,а я вернуся. Бо по-інакшому не зможу. Просто я не зможу не чути цих хвиль,що накочуються нестримно і водночас велично. Не зможу жити без тихого шуму,маю чути  як сонце сідає в темні хвилі,як останнє проміння зникає на обрії,рештки втраченого тепла,що відчутно лише перші кілька хвилин – а далі спогади…Я матиму незабутні спогади,сотні спогадів про море,що так вабить мене…
Яка загадка схована в темно-зеленій безодні? Її мусять розгадати люди,так хочуть розгадати люди. Та я не хочу шукати відповідь. В загадці схована сама загадка…В пошуку – сама мети. Шукати відповідь іноді набагато важливіше,ніж знайти її
Наступний день сховався за обрієм. І муситимеш пробути цю ніч,очікуючи продовження. Ніч – то інше життя. Інші слова. Вночі може бути захоплива подорож і далекі краї буття – у власну пам’ять. Вночі так легко мріяти та уявляти..! А як легко зародитися сумнівам та підозрам,страхам та шаленим бажанням. Ніч – то для мене казка. Для мене однієї. Бути самій не важко. Треба лише трошки полюбити тишу, а потім прийде і нестримний потяг до неї. Лише раз потрібно зуміти заглибитися у себе і подивитися таємні схованки самого себе – і все. Захочеш вернутися,глянути,чи нічого не міниться круг тебе,чи всі закуточки незмінні у своєму змісті…
Важке слово – мусити. Я мушу мати волю ті спокій,що просто тихо залишити море,пісок та пекуче сонце. Мушу просто нести їх у своєму серці,нікому не відкриваючи,майже криючись від всіх рук,що нахабно лізуть у мої думки. І цей куточок мене та мого серця – зайнятий. І море селиться в ньому назавжди

***

Гаряча бруківка палила мені ноги крізь взуття,та нестримна я була у своєму русі – я йду вперед. Маю прийти найшвидше,маю відчути все наново. Маю не зупинитися. Потяг мій був майже первісний,мене тягнуло туди поміж цілі сотні днів та ночей,серед спогадів, що спалювали сумом моє серце. Я побачила її ще раніше,але була так близько і далеко водночас,що стало гірко. Я обіцала їй зустріч. Вперед.
Теплий морок таємниче огортає там. Величні малюнки прикрашають стіні,оздоблені позолотою та часом,що лише зберіг та ніжно торкнувся їх,не руйнуючи. Не маю жодних сумніві,що багато людей вдивлялось в них так само,як я. Сидячи просто на цьому стільці. Але чи багато з них дивилися так благоговійно на чіткі контури та плавні золотаві штрихи? Я маю тут тишу і тепло. І спочинок думок моїх на олтарі  неспокою. Як легко мої кроки відлунюють тут,легко вкладаються в загальну картинку,не руйнуючи первісної тиші. Так,ніби мене тут все чекало,мов стіни та зображені на них персонажі перешіптувалися про мене,говорили,що мене вже довгенько не було. Так,моя церква, мене не було дуже довго. Та я повернулась. Радо оглянула все круг мене і зрозуміла – ти незміна. І тиша твоя,і морок твій, і запах воскових свічок,і вогонь в стінах… Незмінне моє бажання бути тут,торкнутися твоєї величі хоча б на мить і застигнути у німому захопленні. Тож я застигаю. І думки мої плавні та стрункі,мов твої куполи, і вогонь віри в мені так само гарячий,мов свічки у твоїх нішах. Хочу бути тут і гортати сторінки моєї пам’яті,щоб ще раз і ще раз переконатись – все як було,світ не торкнувся тебе,не змінив,не зруйнував цей прихисток моєї душі. І вічна ти,вічна

суботу, 9 червня 2012 р.

Портрет на стене

В глазах и смех, и пламя,
Улыбка и задор,
А я смотрю то украдкой,
То смотрю в упор -

И как бы я не глядела
Глаза у нее веселы,
И как бы я не хотела
Не имею такой красоты..

И зависть свою скрывая
Я все же и дальше смотрю
Как прыгает и играет
Свет по ее лицу

Какая загадка храниться
И так усмиряет мой взор?
Какою волшебною тайной
Образ ее окружен?

Не знаю я,какой она была
Когда в ее лице сияла нежная улыбка,
Жива она иль умерла -
Я удостоена лишь души обрывка..

***

Великую тишину с этой чаши сполна
Допить.
Без праздных утешений
Как ночь и звезды я одна
Как раб забытых отрешений

Так мало места - много льда
В оскалках тихо таю,таю...
И так душа моя полна
И я по краешку шагаю

Так мало места - много слез
Но нет в них капель исцеленья
Так в пустотелом мире грез
Гремят оковы опустенья

Невыносимые часы,
В которых тьма пустых скитаний,
Мне дарят искорки весны
Без зелени и расставаний...

P.S. 09.06.12

пʼятницю, 8 червня 2012 р.

Удивительная история

Один умный профессор однажды в университете задал студенту интересный вопрос.
Профессор: Бог хороший?
Студент: Да.
Профессор: А Дьявол хороший?
...
Студент: Нет.
Профессор: Верно. Скажи мне, сынок, существует ли на Земле зло?
Студент: Да.
Профессор: Зло повсюду, не так ли? И Бог создал все, верно?
Студент: Да.
Профессор: Так кто создал зло?
Студент: ...
Профессор: На планете есть уродство, наглость, болезни, невежество?
Все это есть, верно?

понеділок, 4 червня 2012 р.

Думка за думкою лине

Одягніть сорочку білу,та пишіть,пишіть..Пишіть заради Неї,Юності своєї....
М.Мельников.

..І зійшло сонце на втомлену землю,впало світлом на теплі руки..Зійшла роса на зелений світ,засяяла краплинами щастя. І посміхнулося небо,а озера засміялися сміхом кришталевим. І стало так легко,так тихо,що серце віддалося тишею в стократ....

...Просто небо знало,що таке любов. Воно берегло це відчуття,мов найдорожчий скарб. Не віддавало бурям та вітрам, не втратило навіть тоді,коли плакало дощами вічними та життєвими. Не заморозило пилу кохання ні сніговими завісами зимовими, ні градом на землю не спустило. Бо літало вічне почуття в небі, лише зрідка на землю страждань поглядаючи. Жаліло кохання землю, та навіть змінити намагалося - слало теплі дні сонячні,щоб люди вірили та любили сильніше. Бо в радісному та осяяному світлом світі хочеться жити та любити. Та не помічали люди милості від неба,що знало таємниці,та любові,що й була найбільшою таємницею. Так мало помічали люди за своє коротке життя...

...- Що таке тепло,мамо?
- Це коли приємно та хочеться зігрітися й самому,й зігріти іншого,синку. Коли до самих кінчиків пальців тобі спокійно. Це коли я тримала тебе на руках,як ти був маленьким...

...Так мало печалі в осінньому дні,коли він лине до свого прекрасного кінця. І хай дощ може початися будь-якої миті,але перед ними всі барви стають яскравішими,а після нього - ніби світяться зсередини. А як краплі дзенькають та відбиваються від поверхні води. Теплий осінній дощ. Чому він теплий? Бо це земля віддає тепло літа,щоб зігріти людей навіть тоді,коли зима вже простягає до них свої руки...

...Відпускайте темні думки та йдіть полями вітряними. Шукайте ладу та гармонії там, де можна її справді знайти - в природі та серці. Любіть віддано,щиро,палко. Заради Неї,Любові,зверніть гори,а потім поверніть все на місце. Бо Вона насправді не така,не просить для себе, не вимагає..Вона дарує та приносить, сором'язливо дивиться у кутку та поглядає повними вдячності очима. Їй потрібна крихта тепла та ніжності - і Вона готова терпіти, чекати,пробачати. Така Її природа та суть. А хто шукає іншої,той знайде іншу. Та це буде просто тінь, що блукає по землі,що загрузла в щоденному бруді. Та,справжня, дарована небом. Ця,інша,лише омана.