Весною

Ще пару хвилин - і літо. Прощавай,моя люба Весно. Ти зоставила мене зовсім одну. Тепер я не так радітиму сонечку зранку,і дощ вже не можна назвати весняним дощем. Вже не цвістимуть вишні та яблуні, вони вже скоро подарують людям свої плоди,вже давно поскидали вони ніжно-рожеві квіти...люба моя,люба Весна. Сьогодні остання наша ніч с тобою. Знов ми удвох. Тихенько шепочемся про життя. Я дещо розповім тобі. тепер буду навіть більше впевнена,що ти збережеш таємниці - ти ідеш,скоро зовсім зникнеш,не замайориш мені на обрії. Ти лише згаснеш останньої зіркою вранішнього неба і все..
Я згадаю тебе. Я згадую щось,що вкотре мінить мене. Я надто мінлива. Пробач мені це.
Згадуй і ти. Не забувай. Може,вітер згадає,як я раділа йому... а може згадає зелена трава....а може і ти,моя люба.люба Весна...
Прощавай

Згадуючи минуле

Моїми віршами сяяло небо. я піднімала вгору старі листочки,зписані нерівним, незрозумілим для чужих почерком. я торкалася слів рукою..згадувала,як писала...скільки всього я тоді відчувала..не передати цього словами
я так відчувала...зараз - це лише згадка,примара тих почуттів. я то літала мов на крилах,то сумувала так,що розривалося серце і тиша...я пам"ятаю як ночами сиділа на підлозі між диваном та стіною та міцно тримала сама себе щоб не начворити чогось,про що жалкуватиму. не скажу,що мені це допомогло. а потім я тихенько витягала книжечку у твердій обкладинці без назви та писала,писала...при світлі мобільного телефона,по ночах..довгих,темних...я писала,плакала, слухала тишу..щоб зранку знову натягнути маску та піти до школи,щоб знову в сотий раз повторювати,що все нормально
я писала найбільше та найпроникливіше лише тоді,коли було зовсім ненормально.тільки поринаючи в смуток можна написати щось неймовірне. правильно Януш каже...навіть ті,хто пише казки, знає, як важко написати більше ніж півсторінки про щастя захопливо і цікаво. мало хто взагалі здатен на це. я, мабуть, ні. та не можу сказати,що цим займаюся. мені це ні до чого. коли я щаслива,то не пишу,я живу лише тим,що зараз відчуваю. мені не потрібно кудись вилити це,я ні з ким не хочу поділитися щастям
чомусь,в мені щось обірвалося,я тепер не пишу. мені не вимальовуються образи перед очима. більше не приходять рядками слова,мов забута пісня...це було,колись,так давно,іноді здається,що в іншому житті. коли я по-іншому бачила, відчувала, вірила. тепер я порожня. не маю чого вилити на папір. так з"явився блог. бо це щось,що завжди жило в мені мусило знайти вихід. на папері я не можу написати ані рядка. а от на клавіатурі пишу прозу. мов шукаючи протилежність минулому. а я ненавиділа писати не відчуваючи шорохуватої поверхні паперу під пальцями...ненавиділа не відчувати тепла,що воно залишалося від моєї руки..ненавиділа. та все змінюється. тепер я бачу,що все-все може змінитися. не треба казати "ніколи" та "нізащо в світі". це порожні слова

...

Чи важливо,як люди пишуть про самотність? чи може про неї взагалі не варто писати? не варто опубліковувати,не варто....може,треба просто плакати ночами,та нікому не казати?а якщо не можу? якщо я хочу шепотіти/кричати/писати/читати про самотність та не варто?що ж тут скажеш,вона у кожного своя...свої проблеми,своє життя.. у кожного все своє і це сумно,бо нема вже між людьми нічого спільного. чом у так? чому ми губимося ув буденності, чому втрачаємо щось, за чим навіть не сумуємо, навіть ледь-ледь втрату розуміємо?одні питання
без відповідей,без сліз
просто якось не так маю я себе почувати у цей жень,та почуваю
дурна,ох,яка ж я дурна
неправильно я йду,не туду,зовсім не туди
от вже втратила те,що раніше мала. не зберегла. а потім пішла далі. чи мала право це робити?от тепер не знаю чи пишуть про самотність..взагалі не знаю,що з нею робити

Казки про Небо

Зараз я б воліла бути птицею…чи хоча б мати крила. Я б полетіла під вируючим небом,а потім і над ним….я б летіла,широко розкинувши руки,ніби мріючи обхопити небо руками…а воно б іскрилося та гуркотіло до мене з усіх сторін…я б у захваті летіла все швидше, прямісінько до хмар…а вони б огорнули мене, помалу темніючи

Гроза…і стукіт, і грім, і блискавка...і хмари…такі величні,такі темні…вони глибше за море...вони вічні

А я б летіла поміж ними,запалюючи вогні міста…сіючи світло,бо так і має бути… Небо сіє в наших грудях світло…проте сьогодні я була б замість сонця і посіяла б срібне насіння…та я ще вчуся, і тому це будуть ліхтарі,а не справжнє срібло. Лише штучне світло,замість сяйва. Поки що

Я полечу далі. З-за хмар будуть линути хмари,мені назустріч. Я бути сміятися під звуки грому,а дорогу мені осяюватиме блискавка – найвеличніша примара дощу та грози…швидкоплинна,недоторкана…в цю ніч я навіть зможу полетіти поруч із нею... Мені більшого не треба. Мені достатньо її посмішки, від якої на мить стає світліше,ніж у день

В мене в грудях житиме надія…що грози змилостивиться та заберуть мене із собою... Я вічно буду летіти,ловлячи блискавки, посмішки грози та спалахи,що освітлюють ніч сріблом…Я б йшла над містами і запалювала серця,а не ліхтарі…як моє. Зараз моє серце просто рветься з грудей,проситься на волю, в небо,просить крил,про як можу тільки писати та марити ночами

Я б хотіла крила. Ні,вони не мають бути білими та пухнастими…я ж не така.. вони мають бути сильними. Щоб втримати мене крізь пориви вітру,бо я – та,що летить навіть проти вітру,хоча і любить його понад усе…Вони повинні складатися. Ставати непомітними зовсім,особливо для незнаючих, коли сидітиму на хмарах та складатиму зіркам казки…я б співала, тихенько-тихенько, свої казки зіркам, а вони б підморгували мені тепло та розуміюче…. А ще – вони мають бути легкими. Бо стануть порятунком,а не тягарем.

Я люблю небо. Саме таким – важким, свинцевим, величним, непохитним. Сильним. Воно володіє всім, не кориться, не міниться. Править гордо і мудро. Справжнє царство. Я б жила в ньому. Навіть звичайною маленькою дівчинкою,що рахувала б хмари вдень і зірки в ночі, розповідаючи і одним, і другим казки…

Дякую

Іноді я просто радію,що в мене є близькі мені люди...
Іноді вечорами,люба М.Д.,коли ми с тобою їдемо в наше місце і дивимося на небеса...Мабуть,в мене краща фантазія...Ми слухаємо твою музику і мені просто  добре.
Такого не купиш за гроші. Такого не вибороти на змаганнях. Це просто щось,що вже є в твоєму житті. Так,ніби тобі ще доведеться заслужити. Та на це в тебе є життя,а зараз  - просто насолоджуйся. Мабуть так з"являється все в нашому житті...А особливо - друзі
Сьогодні,як і завжди, я дякую вам за все

Люба М.Д.)про тебе просто неможливо писати без посмішки. так само як і згадувати,чути,дивитися на тебе...)бо я тебе люблю. ти - свідок багатьох моїх невдач, сумнівів, тарганів в голові та метеликів у животі. багато чого...і я могла багато чого ще розповісти,хоча і так розповідаю тобі все. ти зберігаєш мої таємниці у собі.а я і далі буду вислуховувати тебе,навіть у бидинку для пристарілих)отака правда життя
Люба Мадам)ти зі мною не розмовляєш. і хоча я тебе люблю будь-якою, та все одно я б хотіла,щоб це припинилося. і якнайшвидше. ти ж знаєш,я ненавиджу сваритися...все в нас гаразд)я так багато хочу тобі сказати. та ти не слухаєш і не відповідаєш...та я дочекаюся.це ж не може триватаи вічно
Люба П.П.)ніколи не відключай телефон більше,ніж на 15 хвилин. я так часто хочу з тобою поговорити..хоча ще частіше я хочу тебе бачити...та скоро це й так зміниться в нашу користь)я буду приїздити до тебе,а ти до мене,і ми зможемо проводити цілий день разом...чекаю-не дочекаюся...люблю тебе......
Любий Р.)не знаю,чи читаєш ти це останнім часом. якщо так,то ти повинен знати,як я тобі вдячна за це. я тебе люблю) і хоча останнім часом ми не багато часу буваємо разом,та я чомусь часто згадую,що з наступного тижня вже не буде і цього.не зникай,будь ласка. літо  - не виправдання і не причина .особливо,це привід для того щоб писати частіше. просто так)я так люблю найбільше

Пробач

Тучи скрыли небо,солнце светит тускло...
Без тебя нет смысла,без тебя все пусто...
Вечер гонит мысли,ветер гонит листья
Вместе с месяцами,что ушли из жизни...

Дни сменяют ночи подступью извечно
Без тебя не проще, без тебя не легче
Осень входит в душу ветрено и мокро
И дожди стекают каплями по стеклам

Снова в танце кружит ворон над землею
Я хочу быть рядом, рядышком с тобою
Голос с колокольни тишину встревожил
И тепло скользнуло по холодной коже

Останім часом я можу викорастати ці слова як опис деякого періоду життя.а поки - просто ношу їх у грудях,іноді повторіюю наніч з навушниками у вухах. сумно

...

Кожна мить - це серцебиття. звук,що може символізувати життя взагалі...нема того звуку там,де нема живого. так само,як і дихання. тому тиші не існує. принаймні для людини. лише в косомосі.але останнім часом і там від людей не сховатися
тиші не існує..та чого ж так відчайдушно прагне іноді людська душа?чого я іноді так прагну,мов ковтка чистого повітря...мені бракує тиші. як бракує деяких людей, а іноді навіть сильніше. може,не всі такі. мабуть є люди,що відчайдушно прагнуть заповнити кожнісіньку мить життя, не втратити невловимого моменту,коли все так,як треба. іноді я можу приєднатися і до них
та я б не змогла довго шукати самотності. мабуть, саме від самотності я б біжала куди завгодно,якби це хоч щось змінювало. та ні.не можу боротися з тим,чого нема. і так найгірше. бо боротися можно навчитися,можно зуміти,зібратися,та...
скоріш,людині іноді потрібне відокремлення від світу,але часткове. бо одна справа,коли ти знаєш,що десь є вони,вони скоро з"являться,просто затримуються і в тебе є година/хвилина/день/тиждень на відпочинок і тишу. на те,щоб подумати про важливе,проаналізувати, а потім навколо знову буде гамірно...а не коли нікого нема. ні їх,ні його,ні її. просто Нікого. тоді важче. і по-іншому

Дещо про відчуття і кінець

Чи відчуття коротше за подих? Відчуття....чому якщо захват - то мить,довга,але лише мить...радість. щира радість ще коротша за захват. та найкоротше - подив
та не за це зараз
іноді я думаю,що відчуваю надто швидко й коротко. може інші люди вміють палати почуттям довше? невже це я,що мов сірник - запалили,стало гаряче,вигоріла та й усе. не все звісно так проходить. але добре - найшвидше. смуток можна відчувати годинами,днями,роками
іноді здавалось,що роками сумувати за кимось чи чимось(та імовірніше за кимось)  - неможливо. та бувають люди, що живуть тим смутком,почувають його роками, вирощують у серці..не можу їх корити - бувають миті,коли здається,що зможу так само.
та я мов щось з самих дірок. крізь мене проходить багато,та мало що залишається. більш вірогідно - зоставити в мені слід. та теж є фактори. загалом - я вже через годину не можу так само радіти чомусь,що викликало невпинну радість ще недавно

а смуток...він гіркіший. не гірший. просто почуття це глибоке,глибочезне мов океан. так багато людей залюбки тонуть в цьому океані. а інколи,коли ще більше це все,хочеться вина. не знаю,чому
просто якби життя було таким,як пише Януш,то зараз я б випила..пару келихів, задумливо, повільно...розмірковуючи над кожним ковтком..настільки заглиблено,що могла  б сплутати з кавою...

сьогодні я подумала,що люди схожі на опале листя, а вітер - це доля чи мрія. саме так. лише два варіанти. ну,в мої голові два. бо саме доля,якщо все ж існує десь у когось якийсь розрахунок наперед, може стільки раз підняти вгору,пожбурити додолу,та знов підняти в повітря людей. ну і мрія...яка змушує нас-листочків зірватися з дерева і помандрувати за зрадливою подругою - мрією. і велика вірогідність - зпустити нас все ж таки на землю. лише мрія. яка здійснилася..)
так,люди могли б бути опалим листям
мене чомусь не дуже цікавить саме життя до того,як листя стане опалим,та кінець цікавить мене. це - сам результат,що розповість найправдивіше про те,чи варто було жити та мріяти
не знаю,яким повинен бути кінець, який зможе упевнити мене,та я впізнаю

Момент

Іноді ритм життя задає серце..воно калатає і ти рухаєшся,рухаєшся. мені інколи здається,що зупинишся - все, кінець. з часом мимоволі хочєш зупинитися, та вже страшно. боїшся того кінця руху. мов рух - це і є життя
насправді,так і є
але рух той не тільки в самій зміні чи гонитві
Життя складається з миттєвостей. Одна мить може стати вирішальною. А може і не стати. може просто принести радість чи спокій. може наповнити тебе смутком. не обов"язково, мить - і ниточка обірвалась чи ні. є і щось між цим. Щось зовсім інакше. ближче до життя. Бо саме миттєвість - сама суть життя. Кожен чув, та ледве хто зрозумів. Жити кожною миттю, насолоджуватися життям...порожні слова,не більше. Справа в розуміння. У відчутті. Ба більше - в тому,щоб не казати,а робити так. Та ми це втрачаємо. Чому? бо щоб зрозуміти,треба пережити грози та блискавки. А потім світлим поглядом дивитися на Сонце. і воно вже не сліпитиме очі. Бо не преклоняються перед рівними.
спочатку було не слово,не осмислена думка. Відчуття. Мить. Рух. Бажання. це все вже було,коли з"явилося слово. І чекало на нього. Як на знаряддя. І все. не більше. А люди так часто плутають дешевий блиск та справжнє сяйво,що аж хочеться надіти окуляри,щоб зовсім не бачити.
Коли ти ідєш/думаєш/говориш то пропускаєш наявність Моменту. Миттєвостей більше,вони заповнені..може,це головне - заповнити кожну миттєвість. Чи це навмисне,чи ні - байдуже?

краще,коли ритм життя задає серце. Я не зупинюся. боротися. рухатися. не зупинитися. любити. Не припиняючи ніколи. В сенсі життя не головне,що ти вкладєш в це поняття. Головне - вложити так,що для тебе це було щиро і не помилитися. Бо людина не вміє зводити рахунки з собою. А щірість взагалі нікому не завадить

Інше

Є моменти коли ніби спиш та бачиш сон. він кольоровий. в ньому є світлий день. і ти посміхаєшся.Навіть не важливо,хто в тому дні...чи важливо? просто в цьому дні ти відчуваєш  - все що треба вже поряд. не сумуєш. нема нічиєї відсутності. всього потроху.. усміхаєшся
коли б справжній день був таким сном
сьогодні був вітер. і непішна розмова. Я була щаслива. Добре,що мені  все ж є кому розповісти...про смішне, про сумне...просто розповісти. і трохи легше. Та й крапля сміху нікому не завадить. Іноді я розумію,що чужі біди лікують. Це погані слова, важкі та правдиві. Власні проблеми трохи блякнуть і від цього інакше. Та й заповнюєш себе не тим,що може зробити боляче. Просто інші речі.

Тепер я знаю

Найбільш не люблю той час,коли ти вже прийняла рішення,але до його сповнення ще довго і починають потроху гризти сумніви
от коли людина щось вирішує,як це?коли якась думка не полишає тебе,коли повертаєшся весь час до того,не можеш робити,не хочеш спати...потім вирішуєш
хоча буває інакше. постає питання і ти одразу даєш на нього відповідь. швидко обмірковуєш, майже механічно відкидаєш неправильні варіанти і забуваєш. викидає з голови як непотріб чи просто відкладаєш до потрібної миті,коли згадає та зробиш?
от в мене як завжди все догори дригом
я швидко вирішую, і майже завжди цим рішення вже не поступаюся і його не змінюю,та всеодно сумніваюся. от питається, нащо сумніви? якщо це нічого не мінить!
та я як завше,не можу щоб все було гаразд...)

Недавно зрозуміла,що треба перечитувати улюблені книжки знов і знов. бо у різні моменти життя багато розумієш, змінюєш думку,додаєш принципів...а іноді просто звертаєш увагу на те,чого раніше зовсім не помітив...
тепер я знаю,чому Вона пішла...люба П.П., я знаю чому Самотність закінчилася самотністю...для неї це було лише захопленням та фізикою..а в ньому була сама хімія,хімія кохання..бо Він,саме Він,не Вона, покохав..тільки в Польші,знов і знов читаючи про них я зрозуміла та прийняла це. Її рішення було правильне, до того ж, тепер я зрозуміла, - для Неї воно було єдиним правильним
як я не помітила цього раніше? як Він не помітив цього раніше?все просто - ми навіть уявляти таке не хотіли. бо кохання здається нам єдино щасливим. Ми так в нього віримо, що нічого не бачимо. Він не бачив, ми не бачили,люба П.П.,ми не бачили...так важко іноді прийняти зрозуміле,примиритися з ним,з реальністтю, в яку не вкладається наша утопія...може їх любов була утопією?чимось не існуючим? я навіть зараз назвала це любов"ю, хоча це не так,просто не знаю кращого терміну

Вони жили. Не разом. Не окремо. Одним,майже одним життя жили обидва. Та це було Її життя. а він просто понад усе прагнув бути у ньому. Вони зустрілися. От тоді найбільше це скидалося на кохання...та не було ним..скидалося, як марення. А може це маренням і було. Так, назвемо це маренням..Солодким,з присмаком поцілунку,та маренням. З усіма симптомами. А потім під Її серцем почало битися ще одне і заглушило марення. І стук того, нового серця став важливішим за Його існування і любов. Вибір зроблено. Шах і мат життю. Як вирок. Вони роз"єднані. Як діагноз - більше нема ні Марення, ні любові.

Завіса. оплески без звуків. Нікому не легше,та вибір, сам вибір був правильним
Я розумію, та не вірю в це. Як і раніше вірю в Кохання. Буду вірити. Іноді правильне стає неправильним
тепер завіса

Щоденник мандрівниці. Польша 3 дня

Останній раз я дивлюся на все це...кинула останній погляд на вже улюблені вулочки...буду сумувати! сильно-сильно...та не буду кидати монетку чи щось інше,бо знаю - я повернуся

звісно повернуся! тепер я просто не зможу довго жити без Польші...люба моя,не сумуй без мене!я знаю,що тебе підхопить вихор подій і ти позабудеш одну блукачку твоїми вулицями та всеж ...


Тихенько бруківкою...стук-стук-стук...я йшла швидко - хотіла зберегти час...і серце калатало,мов навіжене,бо так важливо для мене встигнути...

Я бачила його лише пару хвилин,зробила кілька знімків та пообіцяла собі: "Повернуся!". І я звісно це зробила...я ходила в костел. я хрещена по-християнські,та не ходжу в християнські церкви...якби зараз мені дали право вибору,то я стала б католичкою. Саме через костел. Бо в ньому справді відчуття,що розмовляєш з Богом. і він відповідає...я пробула там майже годину...бачила,як приходили люди,ставали на одне коліно та хрестилися,йшли..а в мене була довга розмова...

думаю,що Бог зрозуміє мене..і те,що я ,християнка,хожу в католицький храм і там мені краще..якщо Бог і справді десь є,то він повинен зрозуміти

вийшла звідти вмиротворена та уважна. Саме такою має бути Церква..приносити спокій та радість від розмови з Богом


ще мене вразив музей Народів. Картинна галерея в ньому...я просто захоплена..Гіримський, Брандт...польські художники просто неймовірні..я не думала,що колись отримаю стільки задоволення в картинній галереї...хоча, може то події сьогодняшнього дня так підготували мене до зустрічі з мистецтвом


В мене все добре. Просто мені так жаль,що мушу їхати..мене просто розриває це бажання бути одночасно в різних місцях,бо є ще й інша сторона...я вже трішки сумую за Польшею..про всяк випадок,щоб потім сумувати менше... та мені це не допоможе

Щоденник мандрівниці. Польша 2 дня

Сьогодні найбільше запам"яталося одне місце..

Маленькі сходи вниз..тихенька музика,ніби з минулого сторіччя...і понад стелею в"ється думка про дім..на глиняних стінах маленькі картини в дерев"яних рамках..глечики, пусті пляшки,в деяких навіть осад..маленькі золотаві подушечки на дерев"яних лавах...І так легко і непомітно горять свічки на столах...я немов у раю. і хоча мій рай був довжиною в 2 години,я встигла

встигла розгледіти той спокій,що їм просякнуті стіни,встигла навіть почерпнути малесеньку часточку та забрати собі...заховала в серце - там ніхто не дотягнеться

я бачила плачуче небо Польші...мабуть,воно плаче так само,як і інші небеса,та все ж не так..для мене - ні. майже крізь сон я бачила,що це небо тихенько плаче холодними краплями на мене. і мені його жаль. того неба,що просто мусить плакати..

темрява - найкраща подруга дурних думок. та не сьогодні. я така втомлена,що на дурниці не має ні часу,ні сил...а от на захват маю. Я спокійна. Захоплена, умиротворена, щаслива - все одночасно. мов калейдоскоп. я зараз не буду це розрізняти чи аналізувати..в мене ще буде на це час..багато часу.я ще розіб"ю все на шматочки у затишку власних стін,та...

можливо зі мною щось не так?чому я думаю не так як інші. чому мовчки ношу в собі думки і не потерпаю від того? чому комусь потрібно весь час верзти дурниці, а я можу мовчати годинами? я можу перебувати у власному світі,і все гаразд...а дивляться косо. мов те,що вмію мовчати - вирок,діагноз і мені негайно потрібні таблетки?

бо ж я інша. та це лише іноді відходить на задній план.чому я більш схожа на персонаж книжки,ніж на реальність?

мабуть не треба цього писати,та так стало легше. моя люба П.П.,ти мені потрібна. і я знаю,що потрібна тобі. хоч тут скажу - пробач,що не відповідаю на дзвінки,та я не можу..не можу

надобраніч, моя люба Польша..завтра в нас побачення..і зараз в цілому світі тільки ми з тобою..хоч поговоримо про життя. якщо вже зустрілися....

Щоденник мандрівниці.Польша

А сьогодні...Польша...перші хвилини вона зустріла мене легким запахом зкошеної трави...Я сама собі не повірила,та на все життя запам"ятаю...Зкошена трава...я перетнула кордон пішки...вперше за все своє життя - я пішки подолала той шлях,що лежить між Україною та моєю Мрією...Це одні з найхвилюючих кроків у моєму житті...коли кожний рух наближає тебе і ти йдеш швидше та швидше

Я тут вперше..та з перших хвилин рідна...і все мені тут рідне

Дихається легко,на повні груди...Боже,та я давно так не дихала...в тому задимленому,поганому місті все мені не те,а тут...навіть не буду згадувати

Так багато всьго..ми проминали різні місця...Я прочитала щось нове для себе( так,люба П.П., я дочитала ще не доїзджаючи до Варшави),не втрималася просто...

Таких лісів я давно не бачила...щоб дерева височіли над землею,і ти сама собі здаєшся не такою як раніше...менш важливою та вищою..І всюди вода...ні,звісно то не море,та захват схожий...маленькі озера та ставки, річки та струмки....і назви міст, від яких паморочиться в голові...а ще - нездатність зрозуміти, що це все вже зараз,тут,наспрвді..я так чекала і ось воно - сама подорож,від думки про яку ставало тепло навіть на кінчиках пальців,тож тепер...щойно я повернулася з вечірньої прогулянки і переповнена цим...містом,яке шепоче до мене (шепоче всі слова з тих книжок, що колись хоч раз згадали Польшу), посміхається до мене(ліхтарями та вітринами магазинів, навіть світлом біля церкви та з вікон будинків)...

а ще тим,що зараз учворила..я ж як завше,не можу без пригод..Любий Р.,ти можеш мною пишатися...я знайшла компьютер,з якого саме зараз пишу...він не розмовляє українською...власне тільки польською...та мені так хотілося написати саме сьогодні,а читати польською я трошки вмію..тому я налаштувала язикову панель,а олівцем намалювала поряд з польськимим буквами українські....тепер почуваюся хакером,який щойно розніс Пентагон...таке взагалі могла вигадати тільки я, та ще й майже опівночі

я захміліла...від здійснення мрій,від слів Вишневського, що згадую/перечитую знов і знов,від перемоги над польським компьютером, від недоспаної ночі в поїзді

я тут чужа. ні. не самому містові,а людям...я сьогодні всміхалася щиро лише на кордоні,коли якась полька перевіряла мої документи,потім повернула мені,а я чомусь пролепетала "Дзенькуєм,пані" і страшенно зашарілася,а вона так на мене глянула і собі посміхнулася...найщиріша посмішка чужих людей

а ще сьогодні я багато думала про Бога...навіть бачила блиск його...ми їхали,а сонце ховалося за хмарою,та промені його сяяли крізь хмари..цей блиск..світло,яке пробивалося крізь хмари.і це було ніби....коли в мультиках хочуть показати присутність Бога,зображують це світло,що б"є крізь хмари. я спробувала сфотографувати,та на жодному фото не видно цього. це знак. дещо просто треба бачити. і не просто очима - серцем. Будь-де


я сумую за вами..дуже...за вами всіма - Р., Мадам, П.П. та М.Д...не знаю,хто з вас це взагалі прочитає,та страшенно сумую...а ще - за сестрою,та це інше

Завтра

Все б нічого,тільки маленька чорна сумка нагадує мені про завтра...Вона так тихенько і непримітно стоїть у кутку,а мій погляд всеодно кожні п"ять хвилин неминуче звертається до неї

Ось. я дочекалася.попереду декілька днів.коли знов сама для себе, коли ніяких обов"язкових дзвінків та повідомлень, ніяких завдань,які потрібно виконати...
ні, це звісно буде не безділля та розгардіяш, їду всеж працювати,та..
для мене це буде те,чого я так чекала,дуже довго
зміна, нарешті вперед і вперед..завтра мене везтиме поїзд і переповнюватиме захват (я це вже знаю,я таке завжди відчуваю) ніби попереду нова пригода...і в мені заворушеться щось,ніби навіть живе
я буду там. останні дні найбільше думаю про те,що це його Батьківщина. там він писав своє найперше. він і дось її любить. Польшу. так,ніби досі там живе,знає всі її потаємні бажання і таємниці...пише з придихом тільки про неї. ніби це і є найважливіша жінка в його житті. я візьму з собою ці книжки...вони - так багато для мене....я вже намагалася розповісти наскільки,та мені однак не зробити цього...
я так мріяла читати його слова, саме ті,які досі не чула, саме там...і я це зроблю)
люба П.П.,ти звісно зрозуміла,що я пишу про нашого спільного Бога)я навмисно купила нову книжку,я так цього чекала
завтра
неймовірне слово

коли я повернуся,все знов чекатиме мене тут. на тих місцях,що я залишу. я, звісно, повернуся, та я вже жалкую,що муситиму взагалі це робити. якби не декілька людей в моєму житті...