Шаблони та клони

Іноді так важко витримати все,що зустрічаєш на своєму шляху. Іноді просто важко,так важко,мов ти штовхаєш поїзд на величезну гору,так ще й цей поїзд дає задній хід,опирається допомозі. Я вже так стомилася…від сірих облич у місті,від нескінченних справ,які не переробиш,вони просто не дають змогу зупинитися..завше щось мусиш,щось треба,з дня у день…я втомилася.

Сьогодні я знову серед людей,знову мовчки спостерігаю..мені прийшла думка - як не вистачає в нашому житті яскравих фарб! Я дивлюся на похмурі будівлі,доми,стіни..я б розфарбувала їх квітами чи метеликами,хмарами, сонечком...Хто вигадав цю сірість?кому це потрібно?Чомусь,ніхто не дозволяє цього..Ми самі заохочуємо заборонами буденність та штучність,шаблонні будівлі та двори,цілі квартали та райони...Людина дивиться на одноманітні міста, не запам"товуючи їх,бо все повторюється,мов сотні разів клоноване божевільним з деякими відмінами,але ці відміни надто показні,а важливіше те,що бачиш кожен день,а на по святах.Ми забуваємо,що все ж  більшість часу проводимо, вирішуючи буденні проблеми,тому бачимо це частіше. Тож про це і треба турбуватися,це треба будувати...дурні забобони. доми можуть бути лише сірими,червоними чи білими....прозорі чи темні скляні двері..все однакове...І навіює думки про те,що життя ходить по колу,обертаючись навколо тих самих людей,місць,навіть подій...

P.S."зупиніть на світлофорі планету - я вийду"(Андрій Хливнюк,Бумбокс)

Анна Ахматова

Слава тебе, безысходная боль!
Умер вчера сероглазый король.
 Вечер осенний был душен и ал,
Муж мой, вернувшись, спокойно сказал:
 «Знаешь, с охоты его принесли,
Тело у старого дуба нашли.
 Жаль королеву. Такой молодой!..
За ночь одну она стала седой».
 Трубку свою на камине нашел
И на работу ночную ушел.
 Дочку мою я сейчас разбужу,
В серые глазки ее погляжу.
 А за окном шелестят тополя:
«Нет на земле твоего короля...»


P.S.кожного разу,коли беру до рук книжки з віршами Ахматової,на мої очі потрапляють ці слова...чому так?я часто зустрічаю цей вірш,хоча не маю жодного короля з сірими очима,але все ж...знаю його,як і багато її віршів напам"ять...вони  йдуть зі мною по життю...

Перетинаючи чужі шляхи

Дивлюся в очі випадковим людям у моєму житті і думаю...мабуть,не важливо що саме...Просто люблю спостерігати. Крокують по незнайомим і знайомим вулицям..стурбовано озираються,чи ідуть понуро...сміються з власного дотепу,жваво щось вигукують у мобільних телефонах,вислуховуючи відповіді...багато стало людей у навушниках,дуже мало - з книжками..підіймаючи очі від власної книги,я дивлюся на них та дивуюся..цікаво,що дівчину с книжкою майже ніколи не просять передати за проїзд,не зачіпають парасолями та важенними торбами...лише дивляться за тим,як читаю...мовчки вдивляються в моє обличчя. Чомусь,книжки стали такою дивиною,що привертають більше випадкової уваги,ніж маленькі діти..навіть деякі намагаються побачити назву книги...це стало такою рідкістю...чому?сама не знаю. в мене завжди в сумочці є одна чи дві книги на вибір...таких як я чомусь не багато. мабуть,вже нічого в житті цьому не розумію
Пройшли ті часи,коли люди посміхалися в транспорті,стало більше стурбованих облич та понурих голів. всі вдивляються в вікна,ніяких розмов,лише між знайомими людьми,а я ось пам"ятаю тих людей,які змогли заговорити зі мною,коли отак випадково стрілися зі мною на шляху життя....

...вона зайшла повільно,ледве-ледве крокуючи..може,Р.,ти пам"ятаєш той день?чи куди ми їхали тоді?якщо ні,то спитай,я добре запам"ятала...спокійним голосом попросила про вільне місце. ти тоді встав,Р.,та пішов у кінець,а вона сіла поряд зі мною та почала вдивлятись в моє обличчя. через кілька хвилин мовчання запитала мене своїм чудовим голосом:"А ви любите вірші?"...так почалася наша захоплива розмова...вона за пів години нашої розмови розповіла мені історію свого життя,її сім"ї, прочитала мені біля десятка віршів та що вона відчуває,коли знов їх перечитує,вже знаючи напам"ять. Вона - дивовижна жінка. Я майже не пам"ятаю її обличчя.Але ті вірші запали мені в серце. Я теж розповіла їй багато такого,чого не розповідаю іншим. Навіть деяким з тих,з ким провела незрівнянно більше часу...

...вона була висока та худорлява,з ріденьким волоссям та привітним лицем. Мала величезні навушники,та важку валізу стального кольору..одягнена була непримітно,одразу мені сподобалась. Я заговорила першою,бо через кілька годин мовчазного сидіння вже встигла зрозуміти,що вона тиха та сумирна дівчина і сама не заговорить. Так почалося наше знайомство..вона відкрилася мені.За ті години нашої спільної поїздки ми поговорили,при чому говорили так,ніби були найкращими подругами,захлиналися сміхом. Вона - самотня. В неї є тільки кохана людина.Вона живе для нього. Ніколи не мала подруг,завжди мріяла мати сестру,якій змогла б довіритися. Вона не розуміє жінок та не вірить їм. Товаришує лише з чоловіками(вони надійні,сильні,не плещуть язиком,виконують обіцяне - я теж з цим згодна). Ми тоді розійшлися з нею. В нас різні шляхи. Але тоді ми зустрілися тому що так треба було,поговорили,обидві відчули полегшення...Я вдячна,за знайомство з нею....

Це - історії з мого власного буття.Кожна згадка про них дає мені впевненість. у тому,що ніщо не випадковість,що люди самотні і потребують нас,навіть випадкових перехожих,які опинилися поряд,що потрібно шукати,шукати своїх людей,вони десь є,чекають на нас,треба вірити та шукати,користуватися такими от можливостям знайти одне одного...

***

Я мрію про дощ...
Щоб небо перетворилося на сталеву безодню,наповнену тьмяними хмарами,що вирувало і гриміло...нехай сховається сонце,світло стане сірим, попелясто-синім...А потім
Маленькі краплі розриватимуться на асфальті,повітря наповниться спочатку пильним,теплим повітрям,воно буде підійматися від землі,мов невелика хвиля,огортаючи все вищі шари повітря,насичуючи його..
А потім з"явиться інше...запах дощу.його ні з чим не сплутаєш. повітря чисте,мов високо в горах,таке чисте,що не надихаєшся,намагаєшся швидше вдихати,мов трохи забаришся - і все,мить пропала. Та тільки не дощ
Місто вмиється чистими сльозами,посміхнеться веселіше...за дощем знов настане погожий день,але його цінуєш більше після тижня дощів..)та небо плаче,так чуттєво і щиро,це найцінніше..небо завжди зможе щиро лити свої сльози,гриміти в пориві злості, пускати блискавки,гнівитись на людей..та я з подякою приймаю дощ

P.S.люба Ксеня,звісно я насправді за тобою сумую і сьогодні варто сказати це серйозніше,ніж так,як ми це робимо.звісно,мені тебе бракує,але ти ж знаєш - в словах я інша,не люблю певних розмов,не вмію їх вести..мені складніше щось сказати. але це не означає,що я не відчуваю. ти ж чудово знаєш,що я тебе люблю..ну що тут ще сказати?все інше не важливо)ми з тобою не так багато часу разом,та не тому,що не хочемо,просто так складається якось...та це ж тимчасово)а поки нам зостаються наші милі розмови,що ми їх з такою насолодою створюємо сміючись

P.S.S.люба Мадам,от ти і поїхала....вже сумую за тобою. з того моменту,як ти пішла,задоволено посміхаючись...ти пішла від мене,не надовго,але відчутно. Потім ти повернешся,і все буде як раніше,але до того ще треба буде якось пережити цей час. Я хочу,щоб ти відпочила,розібрала себе на шматочки та вміло дослідила...і все знов стане як було. Ти щаслива,ти цього не втратиш,я певна. зараз мені зостається лиш сумувати,а ти  може й прочитаєш це,коли вернешся...

Раніше

Моим стихам, написанным так рано,

Что и не знала я, что я - поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет...
Разбросанным в пыли по магазинам
(Где их никто не брал и не берет!)
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.

                                                   Марина Цветаева.

Отак я б могла сказати про що писала раніше,що тоді,коли так писалося і відчувалося...Я так жила. Сама не знаю як. та це приносило мені спокій,задоволення,полегшення..я писала,сам не знаючи,що таке писати вірші. може,це було не так важливо. Ті вірші були найчистішим моїм добутком, власною працею, що я робила не за примусом,а за власною волею. І це була частина моєї душі... в кожному рядку губилася якась її часточка.. так смішно збирати ці часточки зараз і дивитися на свою душу тодішню. я була дурна. а ще любляча, щаслива, дитяча, зранена, зла, загублена..Здавалося,мов я щось розумію,але це не так...кожного разу,кожного року переглядаючи записи сама собі не можу надивуватись. Мабуть,так буде завжди. Завжди вже потім розумієш,як правильно треба було вчинити,як написати,що сказати...але єдине,що незмінне - відчуття. людина завжди відчуває саме так,як може відчувати тільки в цю мить

  P.S.любий Р.,ти просто надто швидко зник без пояснень у ту саму мить,коли був мені потрібен. а може це було правильно - я була сама і сама прийняла рішення. сама зробила.вже потім я потребувала тебе,але тебе все ж не було..не роби висновків.все добре,набагато краще,ніж тобі вже здалося...

Вчора

Вчора був той день,про наближення якого я знала,але намагалася пожбурити у комірку пам"яті назавжди. чи хоча б на цілий цей день.Але мені не вдалося. Так,я думала про це,коли настала ніч, і ревів двигун, та за вікном майоріло небо…думала про те,наскільки все неправильно і прикро, що так,що нічого не виправити. Хотілось написати про це,але вчора не дозволила…хоча і це не допомогло. Написала. Не тут,але отримала відповідь. Нічого не змінилося. Світ не перевернувся. Як сказав би Януш, Бог знову нічого не помітив. І це вбиває

Я не знаю,що могла б сказати тобі. Пам"ятаєш,я просила про ще один дзвінок?я про нього не забула,але ще не використала. Чого я чекаю? Коли мені захочеться так, що не зможу втриматися. Як вчора. Я просто пішла на зустріч власного божевілля та бажання ненормальності…але вчора був не просто день…дозволь,я розповім тобі що це за день і яким він міг би стати…

Вчора було 12 червня..саме так я тобі і написала,тільки тоді ішлося про теперішнє,а зараз я про минуле. Те,який це день,що він позначав для нас..для нас..в нас було дуже багато дат,але не одна не могла значити стільки,скільки ця,перша,по суті..Тому ми ще більше цінували цю...раніше наявність цього єдиного дня змінювало в моєму житті все. Вчора я написала,щоб ти дізнався про це,тому що раніше я не казала...ти кажеш,що тобі жаль,що тепер це просто дата. Так,ти правий - все могло бути інакше. якби ти...якби я...що зараз казати?ми винні,я більше,ти - менше. Я пробачила. Мені так легше. я не вмію тримати образи. а ти...ти не привід..Спочатку я була порожня,потім я кипіла від злості,коли згадувала тебе,але потім..потім я сумувала,сумувала так,ніби в мене відібрали найцінніше,мов нема повітря і я хапаю ротом,в намаганні вдихнути ще порожнечі...тепер мені легше,я вільна,все добре,та...от бачиш?це не просто дата

Ми так багато втратили...ми обидва,просто тобі легше не зізнаватися в цьому,а мені легше на все відповідати правдою. Бо я вже не здатна тримати щось за душею,так боюся тепер того вогню,яким обпалена. Того разу нам не вистачило однієї чесної розмови, одного вечора правди,лише вечора щирості. Ти не вірив,я стільки раз казала,та ти не повірив. І от тепер ми обидва втратили. ми обидва програли

Це я розпочала війну.Чому?не могла витримати тих масок,за якими ти звертався до мене. Я не могла мати лише примарного тебе,мені не потрібна була жалюгідна копія стосунків..краще нічого,ніж це..хоча краще все,ніж нічого...але я зробила правильно

Я заплуталась. Тоді, якимось напливами,зараз. заплуталася у тому,що ми наговорили одне одному,у моїх зізнаннях у твоєму холодному "забудь". забути?чи легко це зробити?невже так легко,як ти говорив. Не вірю. Жодному твоєму слову. мов ти викинув 2 з половиною роки життя і жодного разу не згадав! не вірю,ніколи не буду вірити. Тобі завжди легше було збрехати,ніж дати мені гіркої правди,а я просила про неї...

Це не має сенсу. Вже давно не має сенсу згадувати,думати,писати...але ми знову це зробили. тепер вже обидва. не знаю,чи значить це для тебе хоч щось,бо я...бо мені зосталося лише писати про це,писати і опубліковувати у світі,де ніколи не з"явишся ти. Я для цього і створила цей світ. Він - штучний замінник того світу,в якому був ти,я тебе кохала,мала в серці неіснуюче щастя,яке навіть так робило мене щасливою..

Зустріч

От ми і зустрілися...Небо було похмуро-чорним,та не таким,як вода під нім. море ніби віддзеркалювало та подвоювало це відчуття безодні своїм насиченим, довершеним чорним, що лише інколи сікли мов лозами сірі хвилі..
Я зробила перший крок, і, боса, на мить зупинилася. Так лоскітно,так приємно...Далі вже швидко підійшла до самісінького кордону...кордону між двома світами , одним дивовижнішим від іншого...Я стояла і чекала. Недовго звісно,це ж море. Воно теж чекало на мене,тому радісно простягло до мене свої темні води і огорнуло теплом..потім відступило,щоб я встигла оговтатися від щастя перед наступною зустріччю,що настане за якийсь момент. Та тепер я вже була готова. Зайшла далі,почувала більше, мовчала тихіше. Щоб ніхто не почув,як калатає серце, але щоб море не пропустило той радісний швидкісно-нетерплячий звук...

Вже пізніше я відчула на собі дихання води. вона дихала теплим,насичено-солоним повітрям, що так швидко заповнило легені. здається,що видихнути треба не один раз,щоб повністю відпустити це повітря..а навіщо? я тут,мені добре...солоний присмак змішався з ароматом троянд,розміром з долоню,що буйно розрослися недалеко від берега..от і ще один кордон ще одного світу


А на ранок повітря заповнилося ще й свіжим присмаком дощу. Ще вчора мені здавалося,що в цьому повітрі неможливо вмістити ще щось,та тут...Теплі краплі падали на мене, змішуючись з подихом моря,та змушували мене невпинно посміхатися. на відміну від неба,що лише більше сердилося, та моря,що шумно накочувало власний гнів на пісочні береги...
Не хотілося йти, не хотілося полишати це ніколи. нічого не важливо,ніщо не прикро чи жаль. Тут все так,як має бути, на цьому березі-кордоні між морем.

P.S." Всему виною стены - в мире нет границ. "( Luxor)

Вокзальна площа

Не важливо,звідки ти приїхав. Важливо - куди ти прагнеш потрапити..
Вокзал - дивовижне місце...люди їдуть сюди з різними думками - чи в очікуванні подорожі,чи зустрічати близьких,чи в вже остогидлу поїздку по роботі,чи ще щось..

...Вона заусміхалася і кинулася вперед,ніби полетіла,а він швидко підхопив її та почав кружляти...вона сміялася,мов дівчинка,цілуючи його обличчя...а він просто сяяв від щастя...потім вони зупинилися і стояли не розкривши обіймів. просто стояли і дивилися один одному в очі своїми сяючими очима і не могли відірватись....

Я дивилася і відчула щось у грудях,мов побачила щось,на що дивитися не пристойно. це було надто...особисте. Але не могла відірвати погляд. Зрештою неохоче відвела очі, посміхнувшись вже собі, я подякувала світу за темні окуляри. Хоч за щось спасибі літу.

...Він сидів біля важкої валізи на пошарпаній лаві і дивився на гарячий асфальт. дивився так,ніби читав якусь книгу,що його розчарувала,але дещо задумано. А ще так,ніби йому взагалі не потрібно кліпати...цей хлопець,що читав асфальт...

Мені дуже хотілося підійти,але я не наважилась. Просто стояла осторонь. Можливо,я була не права,але в ту мить мені здавалося,що я можу завадити його горю. Не знаю,що сталося з ним, не знаю,кого він не зустрів,до кого не поїхав,чи хто не чекав на нього...Тоді мені здалося,що людина, яка ще не почувала такого,як він, буде зайвою і я зосталася стояти осторонь...
Хтось щось вигукує в телефон,вже в сотий раз змінюючи маршрут. Пухкенька вічно заклопотана жіночка,що сидить за склом з надписом "каса" похмуро глянула на мене і байдужим голосом запитала,чи потрібен мені квиток і на зворотню подорож. Квиток я купила,але чи потрібен він мені насправді..бо насправді я не схочу повертатися... знаю вже зараз

Твое лицо мне так знакомо

Твое лицо мне так знакомо,

Как будто ты жила со мной.
В гостях, на улице и дома
Я вижу тонкий профиль твой.
Твои шаги звенят за мною,
Куда я ни войду, ты там,
Не ты ли легкою стопою
За мною ходишь по ночам?
Не ты ль проскальзываешь мимо,
Едва лишь в двери загляну,
Полувоздушна и незрима,
Подобна виденному сну?
Я часто думаю, не ты ли
Среди погоста, за гумном,
Сидела, молча на могиле
В платочке ситцевом своем?
Я приближался - ты сидела,
Я подошел - ты отошла,
Спустилась к речке и запела...
На голос твой колокола
Откликнулись вечерним звоном...
И плакал я, и робко ждал...
Но за вечерним перезвоном
Твой милый голос затихал...
Еще мгновенье - нет ответа,
Платок мелькает за рекой...
Но знаю горестно, что где-то
Еще увидимся с тобой.

P.S.мій улюблений,рідний,проникливий..Олександр Блок..обожнюю його вірші,цей мабуть вивчу,чомусь мене зачепило..сильно-сильно

Море

Останнім часом найчастіше я мрію про море. коли маю змогу просто тихенько щось уявляти,то це море

я дуже за ним сумую.мов дитя,що чекає на найліпшого друга..сумую за ревом хвиль,які накочуються на берег,зі стогоном і виттям розбиваються о скелі та відходять назад, до своїх темних,чистих глибин...і я чекаю на кожну хвилю та радію їй,посміхаюся,шепочу...розповідаю коротку історію життя,а потім вона відходить,щоб я могла розповісти щось наступній хвилі,а поім знов і знов. так я розмовляю з морем. розповідаю про те,як сумувала і що мала у серці весь той час, коли мене не було. і кожна хвиля відносить у глибини звістку про мене,про те,що я знову тут,як завше вернулася, знову захоплена моєю улюбленою стихією і чекаю на її оповідь


тому настає момент,коли вже слухаю я. дуже уважно,бо важливо не прогавити кожне слово,кожен звук та шматочок мелодії,що наспівує вода.в цей момент це найважливіше,що я маю у житті.

я недавно думала про те,чому люди вважають,що добра та чесна людина попаде на небо. чому небо асоціювали з раєм?чому саме небо?вода символізує життя,та отримуємо ми воду з неба. тому здається,що саме життя нам подарувало Небо,і помираючи ми повертаємося туди...так,дивлячись на чисту блакить неба,чи на зоряну глибину, всі речі відходять кудись назад. якщо просто зрозуміти,що це небо ще багато тисяч років назад вже було,дивилося на світ то привітно,то похмуро. світило сонечком,плакало дощем...і все здається не важливим під цим небом,з його неосяжною та нездоланною глибиною...

Зповідь

Я заповню кожну вільну хвилину. В  мене не буде часу навіть сісти і посидіти спокійно. Вранці, вдень и вечорами - я вигадую все що завгодно,а потім просто виконую. я не буду думати. бо це не потрібно зараз. я просто заповню весь свій вільний простір
я змагаюся з порожнечею. я втомлена,втомлена настільки,що засинаючи не маю сил вже розклепити очі,не маю сил думати. чого я, звісно. і хотіла. я навмисне,навмисне собі це влаштувала. прокидаюсяя піздно,бо ненавиджу ранок. зранку та надвечір приходить зайве розуміння різних дурниць,що здатні так сильно засмітнити мою голову,що не можу терпіти. хочу розгойдуватися на місці і тримаю власну голову. вона горить
я не дам собі часу на це. на це,на думки, на сумніви,спогади, смуток. я прочитаю всі книжки,що давно відкладала.,пороблю взагалі все те,що колись відкладала. чому ні? ще вагаюсь. але розпланую все так,щоб нічого не зосталось. вдень - справи в місті(ба вони в мене тапер є), по дому(слава Богу,що вдома завжди є що поробити). ввечері - друзі, а іноді - книжки. багато книжок. читаючи аж до того,як болітимутть очі і злегка мерехтиме в очах. скоро поїду. на декілька днів. я сама це собі влаштувала. це насправді безглуздість,але про всяк випадок. там я теж буду рухатися вперед,не зупиняючись ні на мить. бо зупинка - кінець. зараз - насправді
я не думатиму. буду жити як жила,тільки втричі швидше. та я впораюся. життя не дає вибору. але в цьому разі - життя тут ні д очого,то я. лише я
я сама буду гнати себе. але себе ж і не обдуриш. я буду уважно слідкувати,але якщо помилюся - покараю. знову сама і знову себе.бо за мною більш нікому слідкувати/опікувати/хвилюватися/хвилювати/ходити. так от склалося.але я не сдамся. буду робити все,щоб не замислюватися над тим,що від мене не залижить лише тому...тому...так!нехай!я справді можу це змінити. ну ось. але поки що,я буду бігти
іноді здається,що я - найдурніша з усіх моїх знайомих. цікаво,цю думку можна взагалі назвати нормальною?та мабуть,і мене так не назвеш
байдуже.зараз мені до всього байдуже. майже до всього....казала ж,що дурна