...

Не маю про що зараз казати..останні дні мов у тумані,якесь марення. все проходить повз мене,не залишаючись сліду. Стою та зі сторони дивлюся,як час плине повз мене
Порожньо якось після цього літа. Порожньо тому,що поряд з яскравими барвами і враженнями ці останні дні бляклі і незрозуміло марні. Такими здаються,коли дивлюся вглиб
Якось тихенько чекаю осінь. А я ж чекала від самого кінця зими. І от вже близько-близько,а не відчувається
Полишені мною місця спливають з куточків пам"яті на поверхню,змушуючи звернути на них увагу. І я,кутаючись в тепле,проводжу ночі за цим заняттям. Марно втрачаю час
Скоро не матиму можливості просто сидіти. Я навмисне перебільшую вадливість,що зосередитися, бути уважнішою та відповідальнішою. Такою,як маю тепер бути
Та влітку я так часто розправляла крила,була майже безтурботною...Тому з сумом згадую ті крила,що тепер вже пиляться в шафі. Я вирішила не чекати до останнього,а навпаки,розпочати раніше потрібного

Роберт Рождественский

Люблю тебя

Лишь тебя одну я искал повсюду,

Плыли в вышине звездные пути,

Я тебя искал, жил и верил в чудо.

Страшно, что тебя мог я не найти,

Ты в судьбе моей как весенний ветер,

Ты в любви моей вечное тепло.

Хорошо, что мы встретились на свете,

Но не знаю я, за что мне повезло.

Я люблю тебя,

Смотри восходит в небе солнце молодое.

Я люблю тебя,

И даже небо стало вдруг еще просторней.

Я люблю тебя,

Тебе протягиваю сердце на ладони.

Я люблю тебя,

Я так люблю одну тебя.

Что для нас теперь грома громыханье,

Что для нас теперь долгие года,

Ты моя мечта, ты мое дыханье,

Ты вся жизнь моя, песня навсегда.

Над землей любовь распахнула крылья,

Радостный рассвет трубы протрубили,

Это мы с тобой, мы любовь открыли,

И никто до нас на свете не любил.

Любовь настала

Как много лет во мне любовь спала.

Мне это слово ни о чем не говорило.

Любовь таилась в глубине, она ждала -

И вот проснулась и глаза свои открыла!

Бог есть Любовь.And love's to blame.

Дивно бачити десь біля Білгород-Дністровського напис на рекламному щиті простими білими літерами на блакитному фоні  : "Бог есть Любовь"

Це правда. Прості три слова,що можуть позначати так багато...Якщо вдуматися,як це зробила я,лише на мить побачивши напис...Чомусь я завжди помічаю такі от речі,що їх більш не помітив жоден з моїх супутників


Time and time I've thought through it all,
How we loved and loved


Любов є бажанням кожного. Так само як і Бог,Любов не бачив ніхто,але всі шукають її,вірять в неї,відчувають. Саме існування Бога є примарним,а от віра все ж існує,хоча і ґрунтується на легенді про Господа. Може, Бог і є Любов - щось,без чого не існує світ,як вірять багато людей,щось,що просто є з початку всіх давніх давен. Завжди була віра в Бога. Завжди було почуття. Може,в цьому є сенс...


And I can't see you right now,
'cause my heart just can't take it,
Can't be with you right now,
'cause I know you're no longer mine...
I can't see you.. 

Відчайдушно шукаючи в собі почуття, люди зовсім не так прагнуть отримати віру. Віра приходить з часом, з розумінням та прийняттям. Прийняттям себе та світу, свого місця в цьому світі. Але насправді Любов так само знаходить нас сама, так само потребує часу та гармонії. Ми могли б молитися в храмах,прославляючи це святе почуття. Навіть більше - ще до появи самого Хреста люди поклонялися самому життю,урожаям,природі і її дарам,називали союз жінки та чоловіка священним.

We're strangers in different places though we live a mile apart.
My best friend's gone, my world has been torn


Любов - то справді своєрідний Бог для людей,і був ним у всі часи нашого буття. Можливо Бог не завжди є самим коханням,бо я б могла назвати багато його облич,та Любов - одне з них

But I will always remember the years we spent in love.
I still think of you,
I pray that you are safe,
I'm still missing you,
It has to be this way, 'cause I'm not right for you,
And that's why love's to blame. 


P.S. також надихнуло Luke and Joel - Love's to blame

Море.Життя

Яким могло б бути життя в алегоричному сенсі?Сьогодні я думала,що життя - це море. І про людину море каже багато   

Хтось швидко,не зупиняючись і не обертаючись,біжить у воду,не розбираючи шляху перед очима.Хтось  стрімко йде вперед,не полишаючи вибору для себе,відрізаючи всі відступи...я ж обережно ступаючи,зважуючи кожен крок,йду на зустріч морю...

Хтось довго йде берегом,шукаючи кращі місця,іноді знаходить,а іноді полишає той дурний пошук...Хтось йде,посилаючись на випадок..чи Долю?Чи варто шукати кращий шлях,полишаючи перший та так часто єдиний вірний?Чи може варто повірти у людську удачу ?

В мене іноді аж надто багато запитань...Запитань, на яких нема однозначної відповіді - вони турбують мене найбільше

Море - це справжнє життя,без прикрас та мішури. Коли на морі повна тиша,а коли - буря та сильні вітри збивають з ніг,ламають тебе. В хвилях може бути багато сміття та бруду. Та іноді ми дивуємося яскравій білізні піни...так життя різне та мінливе - ти не знаеш,коли перерва,а коли знову в бій

Ми долаємо життєві хвилі без суттєвих перерв усе буття. В короткі та дорогі серцю хвилинки відпочинку жадібно ковтаємо свіже повітря,бо не знаємо,коли ж буде той наступний вдох..Люди долають перешкоди по різному - безтурботно стрибають у вируючий потік;боязко вдивляються в хвилі та вагаються,чи воно взагалі того варте;відважно йдуть у перед,не вагаючись - вони готові боротися...Я завжди була готова,бо аж надто зосереджено вдивлюсь у хвилі і кожна з них для мене - бій,який я повинна виграти.

 В мене аж надто багато думок,які здатні звести мене з розуму,хоча насправді вони залишаються лише моїми думками

Тепер

В миті повної свободи весь світ належить тільки тобі

Я стояла боса на вулканічному піску і вбирала свободу в себе. Найпалкіше,найповніше її відчуття серед сотень километрів кам'яного лісу. Колись, сім тисяч років тому,на цьому місці було море,а вулканіні випари шукали вихід назовні,пробиваючи породи на своєму шляху... Ці виходи стали порожніми усередині колонами,що і дивували мене сьогодні... Коли вода відійшла звідси,колони,засипані вулканічним попелом,почали з'являтися наповерхні завдяки сильним вітрам Добруджанського степу,які виміли пісок. Так люди вперше побачили Кам'яний ліс.

Існує багато легенд про Вбите каміння,та найцікавіше те,що це місце дійсно має невимовно сильну енергетику...вбираючи тепло палючого сонця,каміння,що сховане землею ще на кілька десятків метрів,залишається на диво прохолодним і є найбільшим конрастом піску,що палає під ногами...Сидячи у Колі Життя,я слухала розповіді про ці священні для людей місця, і намагалася стати самим камінням піді мною

Як не хотілося полишати безкрайні простори,та я знову мусила їхати... Коли я отак приїжджаю кудись всього на декілька годин,то спогади про ці місця закарбовуютлся в пам'ять живіше,ніж інші.. Я виконала головну мету людей,що приїздять сюди - відпустила усе погане,відчула під ногами пісок та каміння,віддала дань найвидатнішим велетням зі застиглої магми,що бачать світ вже сім тисячоліть. І насамкінеці - я відчула красу світу біля мене, не завжди приглядну з першого погляду,але самобутню та незалежну від народностей,віків та подій.. Я ледь-ледь торкнулася свободи руками,тієї свободи, що перевертає світ навколо - ставить на потрібне місце, торкнулася настільки,щоб пізнати і запам'ятати

Відповідь

Блукаючи старезними вуличками,я думала,що в нашому непевному житті все ж є надійні та сталі речі...Коли ти зустрічаєш їх, то розумієш,скільки всього біля тебе є хитким та крихким,а іноді і зовсім непотрібним..

Скільки може розповісти місце,що бачило сімнадцять віків людської історії?В наш час пам'ять людей(у сенсі знань) сягає і на три тисячі років назад,але ми можемо лише уявляти та догадуватися..Тобто людина не має впевненості в минулому,а що казати про теперішнє.Чи людина має чітко окреслене теперішнє?

Я багато про що думала, та тим часом ноги привели мене в церкву.Може,це і є віповідь?як би то не було,це була єдина відтворена в Несебрі церква,церква св.Софії...вона була прекрасною якоюсь старою та доброю красою,від її кам'яних стін віяло ладаном та надійністю

Вона - єдиний відновлений і найстаріший цілий артефакт,храм віри і життя...Звісно,я зайшла до неї. І справа була навіть не в тому,що я ніколи не проходжу повз церкви просто так,а в тому,що роздуми про непевність життя привели мене до неї. Я з якимось вперше звіданими задоволенням зробила пожертву на користь церкви. Не робила я цього раніше,тому що католики жертвують тій церкві,яку називають "своєю"...До цього дня, я не мала такої гарної та величної "своєї" Церкви...То був мій вибір

Я вийшла вмиротворена і спокійна. Нема тепер жодної причини назвати цей день порожнім

Осмислення

Не можна йти по життю безцільно. Неправильно рухатися вперед не звертаючи зі шляху, але він сам,цей шлях,повинен бути осмисленим.


Я не можу не мати мети. Куди б я не рухалася,я повинна розуміти, що тим наближаюся до мети,що все має сенс,хай і незрозумілий мені в певні моменти


Місяць як завжди рухався по сталому шляху, відзеркалюючись в темних глибинах. Море. В цьому слові так багато для кожного. Я не втомлююсь описувати зустрічі з ним, це - найкраще,що можу зробити,вдячна за незабутні моменти буття. Коли вночі ледь-ледь заходжу в темні глибини,хочется бути самими хвилями та піском, відбуватися від берега під легкий шепіт,нести себе ближче до морської безодні... Хочеться не бачити нічого,крім неба,місяця,моря...хочеться закохатися в це благословенне почуття моря в тобі,присмаку на вустах,звуку хвиль в серці...Море - не єдине моє вічне кохання,але воно - велике місце,величний рай у недрах моєї душі


Зачепитися руками за мить і не відпускати...вічно стояти на пісчаному березі, заблукало дивитися на неіснуючий кордон неба і води... Я так мрію про це,відпускаючи інші бажання,думаючи про одне-єдине...


P.S.любі мої,всі близькі хто може це читати - мені не вистачає вас тут...шалено не вистачає.
Мені не погано,ні,просто важко бути без вас,от і все
Люба Ксеня,в тебе буде чудовий подарунок на День Народженні,повір мені))) 

Розуміння

Є в житті миті,за які хочеться і потрібно віддати все і цього буде замало...Це розумієш,коли така мить з'являється перед твоїм обличчам і відчутно переконує у своєму існуванні.Нема нічого,що можна пошкодувати за це

Вона не була моєю звичайною знахідкою. Якраз навпаки. Коли я її побачила,то одразу зрозуміла -вона надзвичайна... Її вигляд тут ні до чого. Просто я завжди мріяла про цю зустріч

Біла та ледве вціліла від нападу віків,переможена у війні з часом,моя Базиліка розкинула свої ще величні руїни..Їй вже понад шістнадцять віків,але вона ще здатна заповнити мою хвору голову враженнями так,що місця лишилося зовсім обмаль...Коли я зробила достатньо фото,щоб не забути кожний сантиметр білої краси,я просто пошукала місця в тіні Її Величності. Втомлена,я притулилася до холодного мармуру. Я мріяла злитися з ним воєдино,щоб то я замість неї прожила шістнадцять віків під цим палючим сонцем і залишилася вічно прекрасною...чи хоча б скласти їй компанію на наступні кілька віків. Та відповіла мені тільки тиша,але і цього було достатньо,якщо чесно - я на це і розраховувала...

Так жаль було полишати її горду та самотню красу,та вона,мабуть, вже звикла до самотності за своє довге,аж надто довге життя. Мені б так хотілося повернутися до неї,ще раз притулитися та пошепки розповісти свої історії...але може і правильно,що в моїй пам'яті вона така,як є, і друга зустріч не обов'язкова - у нас з нею кохання з першого погляду...і розуміння,що набагато важливіше,мовчазне розуміння

На своєму місці

Коли ти йдеш по життю і в тебе є одна ціль - саме життя,то знай,що йдеш вірно...Хапай мить - вона єдина. Бери відчуття і думки та отримай від них все можливе саме зараз

В битті мого серця може бути тільки рок - найчистіший та найчуттєвіший звук,де нема фальшивих акордів,є правда  слів і звуків,де кричиш вголос,а іноді самими  струнами вірної гітари пересмикуєш почуття...не знаю,як я жила без цього.Чи без цього я жила взагалі?Я не пам'ятаю,як було - музика моє друге життя,колись я навіть мала  до неї зовсім інше,безпосереднє відношення

Ми сиділи і просто слухали...іноді ти зустрічаєш речі,які плинуть без твоєї участі,вони не потребують тебе,але ти потребуєш їх..так буває і іноді так просто є

Я ледь відвернула обличчя,щоб сховатися сяючу посмішку - я щаслива.Коли ти на своєму місці, і не так знаеш, як відчуваєш це - це чудово,неймовірно та необхідно.Як першокласний героїн для потребуючих...Я мріяла схопити мить - тримати у долонях і не відпускати,зіграти до температури кипіння,зплавити в золотий амулет і сховати десь біля серця...близько-близько

Незабутній вид і моє нове улюблене місце в світі..Я збираю такі місця, мов перлини - нанизую на ланцюжок подій і ховаю в кишеню. 

Вся ніч попереду...вся ніч - чиста,зоряна,темна. Потім буде море,що вночі так кличе мене у свої обійми...і небо,що є найбільшою скарбницею моїх таємниць.. Добраніч

P.S.Любий Р.,є в моєму житті такі миті,в які мені шалено хочеться,щоб ти був поруч...і вони часто повторюються

Ритм життя

Лише небагато речей може його змінити...я явно не одна з них.Я з тих,що може відчути,одна з небагатьох,хто може осудити.

Тут нічого не має значення,окрім твоїх почуттів та бажань..є рух,до якого ти тепер належиш...Не можна просто піти і все залишити - ти там,де хочуть провести життя...Швидше чи повільніше,як велика лялька на шарнірах рухається натовп у полоні музики...Той ритм,що раз відчуєш,той запал,невгамовна пристрасть.Ти хочеш пройти крізь це,але не можеш відпустити до кінця.Ти в кордоні і полоні,де думки зниклі безвісті з першого кроку за величезні двері,підсвічені полум'ям бажань та дешевого неону.Як ти?а як ти можеш бути,відчуваючи такий бажаний темп життя...мегагерци звуку проходять кріз тебе - якщо зможеш,злови психоделію..і відпусти драм,будь ласка

У твоїх грудях тепер сотні сердець,вони - саме биття. Світло спалахує барвистими птахами покриваючи рухи і обличчя.Жадібно ковтаєш повітря - ще ковток і задихнешся.Швидкий передоз - це нормально і навіть приємно.

Якщо ти хочеш піти,то ти - це я. Мій передоз був надто швидким.Я жадала ковтка моря та вітру,а не димного приміщеня і колективного сексуального марення.Хотілося бачити те,що й інші,та я не довго здатна займатися примусом та обманом власних мізків..Я старалася...

І,заховавши чергову посмішку в сумочку,піду безлюдними вулицями з пляшкою Кримського у руках..я інша,пробач мені натовп,клуб та отой милий хлопець,що так приємно посміхався крізь сигаретний дим,я пішла у ніч ловити власну,самотню психоделію

Не вголос

Сьогодні я прокинулася і пoчала згадувати..Минулі два дні, мов туман,мов марення - важко згадати,описати,відігнати від себе..Вітер виє,б'є моє вікно..говорити
Ні день,ані ніч не мають значеня у монотоному часі очікуваня.Коли не треба бігти,бігти хочться сильніше..ці два двні були сповнені відсутнього погляду у вікно,музики,що вже не має значеня,людей,що втратили ім'я в глибинах пам'яті..я відпустила все

Люба Порожнеча в мені!Звертаючись до тебе,складу руки та опускаю очі долу.Я винна,та не так як ти - сильніше.Я могла б говорити з тобою вічно,якби не одне - я тебе ненавиджу..йди від мене

Нехай все мине,але все ж щось залишається,щось,що живе в моєму серці і не вмирає - люди,яких люблю,міста,які живуть і цвітуть бузком в моїй незаквітчаній весні..осінь та дощ,що сьогодні змусив розклепити очі,щоб знову бачити світ...

Незабутня Болгарія вночі..тут безсоромно палають вогні вікон та шатрів з музикою,людьми,почутями..А я тут щоб дивитися,небачачи різниці,але відчуваючи красу..Нехай все це палає та переливається - я чомусь хочу іншого..Зранку все інакше - коли нема зайвого блиску речі правдивіші та жалюгідніші...в цьому є прикрі моменти та загалом - я спокійна і згодна на прийнятя.Під легкий джаз у моїй голові я буду повертатися ледве помітними дорогами моєї пам'яті..все буде добре

P.S.любі Р.,Мадам,П.П.,М.Д. - в мене все добре...просто важка подорож та загальне несприйняття подій через втому

Майже психоделія

Мости схожі на щось,що здатне поєднати світи. Це мов дружня рука допомоги через глибини та  водорості,обминаючи природний кордон...Кам"яні та величезні..Я відчуваю захоплення цією дивовижею навіть вдень,коли сонце палить так нестерпно і міст міг би почати танути мов морозиво і впасти,тягнучи за собою залізні коробочки з людьми (машини)...Але він стоїть! Величний у сонячному сяйві і гордовито поглядає на мене


- Це все так не певно. Чи є Бог? Чи є Диявол? Якось воно не правдоподібно взагалі
- А Булгаков писав зовсім не так. Та і не важливо це. Важливіше за те,чи він був взагалі, те,яким він був...

Стук-стук-стук весело по асфальту через дороги та тропи на зустріч..чому? хотілося б щастю,та не сьогодні,на жаль....хоча..хто знає)

М"який зелений колір перед очима і в серці..сьогодні я бачила місто таким,яким ніколи не бачила,та чи знаю його? ні. вода була зеленувата та мутна, я повільно пливла повз місто,під неспішну бесіду через гамір навколишнього світу

Зелений обрій та попеляста хмарка сховали сонце -мабуть посадили до мішка та зазирають туди тихенько вряди-годи. Ноги аж гудуть,та це навіть приємно. Біль буває приємним?! Я мабуть дуже дивна
Ми мовчали.Сиділи поруч та мовчали,бо вже наговорилися. Нам просто то було потрібно - посидіти поруч і помовчати. Може,в останнє
Я стільки думала та все загубила..коли від хвилювання тремтіли губи,коли хочеться бігти назад та кричати,що це не я,а моя тінь,а мені пора сховатися. Хотілося бігти так,мов женуться. Та це минулося. І чого я така полохлива


Я переходжу місток через маленьку прірву в метр глибиною. Гучно деренчить дивна штука,що мовби риє асфальт. Він стояв по пояс у тій прірві, підійшовши близько-близько до дощечки-містка,по якій я, похитуючись, йшла.
- Дівчино,я віддам своє серце у хороші руки...у ваші руки! (клянуся,він так і сказав)
- Залиште собі
- Я б вас на руках носив
- Прощавайте
Він стояв і посміхався,та я лише прискорила крок.Потім він ще щось гукав,та я не чула

Только тебе

Было… Я от этого слова бегу,

И никак убежать не могу. 
Было… Опустевшую песню свою 
Я тебе на прощанье пою. 
Было… Упрекать я тебя не хочу, 
Не заплачу и не закричу. 
Было… Не заплачу и не закричу.

Ладно. Пронеслось, прошумело, прошло. 
Ладно. И земля не вздохнет тяжело. 
Ладно. Не завянет ольха у воды, 
Не растают полярные льды. 
Ладно. Не обрушится с неба звезда, 
И не встретимся мы никогда. 
Ладно. Пусть не встретимся мы никогда.

Никогда тебя мне не забыть, 
И пока живу на свете я,
Не забыть тебя, не разлюбить. 
Ты судьба, судьба и жизнь моя.

Снова, не страшась молчаливых дорог, 
Я однажды шагну за порог, 
Снова я как будто по тонкому льду 
В затаенную память приду. 
Снова над бескрайней землею с утра 
Зашумят и закружат ветра, 
Снова над землею закружат ветра. 

Солнце распахнет молодые лучи, 
Ах, как будут они горячи. 
Солнце будет царствовать в каждом окне, 
Будет руки протягивать мне, 
Солнце будет в небе огромном сиять, 
И в него я поверю опять, 
В солнце я однажды поверю опять.

Слышишь, я когда-нибудь встречу любовь, 
Обязательно встречу любовь. 
Слышишь, половодьем подступит она, 
Будто утро наступит она. 
Слышишь, я от счастья смеясь и любя, 
В этот миг я забуду тебя, 
Слышишь, в этот миг я забуду тебя.

Никогда тебя мне не забыть, 
И пока живу на свете я,
Не забыть тебя, не разлюбить. 
Ты судьба, судьба и жизнь моя.

  

                                           Роберт Рождественский

P.S. Все в нашому житті - лише безкінечний повтор слів та вчинків..ми ходимо по колу,але навіть в ньому вчимося. Любити після болю та страждань, чекати новий день, вірити знов,навіть втративши віру....Багато чого приходить до нас,коли ми йдемо по колу. "Ніколи" - надто сильне слово,але зустрічаючи на дорозі безкінечні "ніколи" ми вчимося розрізняти їх, не боятися, коритися їм. Приходить мить, іноді приходить,та не завжди, коли ми відпускаємо щось минуле,для того,щоб звільнити місце для майбутнього. ...іноді майбутнє може заповнити весь наш простір, тоді навіть життя змінює напрям...але хто сказав,що це не той самий рух?

Ромашковим полем

Коли я заклопотана і не бачу дорогу,коли іду і у вухах бринять настирні думки,думаю не зупиняючись,поринаю в цей світ "потрібно" і "повинна",то завжди проходжу власне "ромашкове поле"..

Бо є в житті щось,що помічаєш лише тоді,коли справді живеш,а не існуєш..

Величезне поле дрібноквіткових мрій...Де кожна пелюстка польової ромашки насичує повітря п"янко-теплим ароматом..Щось таке квітуче і злегка насичене,щось, що можна пронести в моєму серці на сотні-сотні миль життя...

Ці білі ніжні пелюстки-пір"їни злегка спадають з квіток і вплітаються в думки та бажання..Вони квітнуть у моїй голові сотнями божевільних ідей. Саме тому,я так рясно ними вкрита по життю. Я впускаю у серце зелене шатро з цих квіток,що вкривати своє від чужих настирних очей. Це завжди помагає. В моїй уяві тісно сплітається білосніжно-золотий,тоненький і нерозривний квітковий вінок..Я вплела в нього промені сонця і прохолоду вітру вранці і після дощу..І якщо можна було б зловити в долоні сонце, я зробила б це тут,на моєму ромашковому полі...

Ці декілька хвилин,в які я перетинаю життя швидкими кроками,дарують жагу життя,що іноді втрачаю в тісних провулках і брудних закутках. І хотілося б жити,кожен день і годину..саме жити,як сьогодні

Я збігаю в своє ромашкове поле,коли тільки сама захочу...

І я завжди його находжу у своєму серці. Коли не хочу і не можу губити мить. Коли дихаю вільніше, коли щаслива,задумана...Коли мучить спрага до чистої краплі життя

Вільна

Якщо бачиш дорогу і можеш йти - йди

Вирвати себе з кайданів і побігти. Не летіти.А навіщо?Нема сил і є безодня незробленого. Йти,з кожним кроком відчувати це -далі, далі,далі...Коли не маєш мети,коли є тільки ти і прагнення вітру..Земля пружинить під ногами, все легше дихати,з кожним кроком далі від заборон. Як довго була загнана в кут,як довго..

Холод в долонях,вітер у волоссі..Як я жила без цього?Як прокидалася щоранку без цих просторів,без простої можливості піти,коли і куди захочу...Не можу всидіти в рамках,прагну руками зламати кордони і стіни,прокласти власне життя вище/зверху/замість прийнятних меж..Це відчуття - накочується, давить,жене - дає сили на наступний рух,хоч поворот голови..Рідний гамір та волога земля під виснаженими ногами,що сиділи на місці і слабнули від того
Вільна. В-і-л-ь-н-а. Як раніше, як завжди, тепер. Така щаслива, така печальна. Співати на повен голос німу пісню вільних людей. Дихати швидко,уривчасто.

Не можу я всидіти в золотій клітці. Я - та пташка,що зросла на волі і знає тільки волю. Ні мотузок,ні прутів,ні заліза. Лише вітер в лице та сонце у волоссі, зелена трава чи білий сніг на землі та неосяжний простір можливих доріг. Так хочеться пройти їх усі,як нестерпно втрачати можливості...Треба робити. Щодень і щомиті виконувати бажання, думки та мрії робити життям,не шкодувати сил, витрачати себе до останньої краплі,бо завтра прийде новий день і подарує її - спокусницю - нову Можливість, випадковий Шанс,щасливу Мить...