середа, 29 лютого 2012 р.

Мрії

Як руйнуються мрії?
Мабуть, вони падають на землю останнім снігом і швидко тануть, бо вже нікому не потрібні сніжинки у останні дні зими. Чи вони зникають разом з останнім промінням сонця, коли воно сідає за обрій. 
Мрії розбиваються, зникають, руйнуються, коли закрити книгу чи перестати писати. Якщо просто дивитися в безвість чи напам'ять декламувати зовсім нецікаві речі. Мрії зникають, коли допиваєш останні краплини чаю і тепер нема ані спокою, ані тепла. 
Мрії руйнуються, коли світлий сон перериває сіра буденність і не хочеш їй опиратися...

четвер, 23 лютого 2012 р.

Сходило сонце

  Вкотре неприємно було йти по давно опалій штукатурці та й взагалі неприбраній підлозі, що з часом ледве виднілася з-під шару пилу товщиною мало не в метр. Але Грей кожен день долала цей шлях,тож могла навіть не думати,куди йти. Ноги самі несли її по тьмяним коридорам. Химерні тіні на стінах та руїнах невідступно переслідували її. Давно пройшли ті часи, коли вона боялася блукати тут. Взагалі після Вибуху, реальність та ілюзія помінялися ролями. Та різниці зараз не було. В старій лікарні не було світла чи опалення. Все зруйновано. Під цими завалами покоїться не одне тіло, та що тепер казати. Деніел чомусь залишився тут. І хоча Грей благала допомагати іншим вдень, він не слухав її. Його хвороба прогресувала і нічого не можна було вдіяти. Мало-помалу він все білів, зранку не вщухав головний біль, очі наливалися червоним.
  Скоро зима. Холоднішало.
Вони марно шукали в завалах людей на вцілілі речі. Грітися було нічим та зміни клімату були очевидні. Ніхто не знав,коли почнеться зима. А головне - коли закінчиться. Потрібно було вирушати на Північ. Тепер, коли полюси помінялися місцями, варто було рушати негайно.
  Останній коридор. Із старенького радіоприймача луна музика. Дивно, що така стара річ ще працювала, тим паче на старих касетах. Деніел якось полагодив його. Щоб не так самотньо було сидіти в завалах вдень. Так здавалося Грей. Ось і  двері, на них ще ледве бовталася тьмяна табличка, Вона зайшла у обшарпану кімнату. "Палата для безнадійних".  Чомусь сама ця палата вціліла найбільше. З неї Грей вже повиносила зайві подушки та ліжка. Лише два залишила та зіставила поруч. За письмовим столом навпроти ліжка сидів Деніел. Ще кілька столів біля нього були завалені книжками. Він шукав щось, що могло б допомогти вилікувати його хворобу. Спокійно, методично, проглядаючи всі книжки, що вціліли після останнього землетрусу. Він - колишній хірург.

вівторок, 21 лютого 2012 р.

"Наша жизнь - как фонарика узкий свет..."


Наша жизнь — как фонарика узкий свет.

А от лучика влево и вправо -
Темнота: миллионы безмолвных лет…
Все, что было до нас и придет вослед,
Увидать не дано нам, право.

Хорошо б лет на тысячу растянуть
Время каждого поколенья,
Вот тогда получился бы путь как путь,
А не наше одно мгновенье!

Но судьба усмехнулась бы: — Для чего
Вы мечтами себя тревожите,
Если даже мгновенья-то одного
Часто толком прожить не можете!

Эдуард  Асадов

вівторок, 14 лютого 2012 р.

У небі

Я у небі залишу сліди - Білі крила мої - я і ти.
І прокинеться небо. Зоря.
Ти ніколи тут не був. Ти..я..

Серед хмар буду вільно літати
Не захочу я їх покидати
Мій політ,неначе вітерець,легкий
І я його люблю,бо він такий

Я увісні і поряд моя мрія,
Моя любов,уся моя надія..
Ти - моє серце,ти - мої скарби!
І ми назавжди разом. Я і ти..

І прокинеться небо. Зоря.
Ми -  назавжди.Ми - разом! Ти..я..

P.S. я писала це колись давно. Колись,коли я кохала і це почуття окриляло мене. Я мріяла та бажала найкращого. Мріяла про Наше Спільне Найкраще.Це банально, сентиментально, але реально. Кожний кохає чи кохав колись, кожного люблять. Тому зі святом Кохання. Бо цей день - день кожного. Будьмо! Бо любов -  найголовніше.Будьмо..
ми того варті

вівторок, 7 лютого 2012 р.

Для тебе, тебе одного

Якби ти був морем, то я була б вітром. Щоб гнати твої води вперед, що змушувати тебе розбиватись об скелі та пісочні береги, щоб ревіти над тобою, викликаючи негайне обурення твоїх темних вод. Щоб і в погожий літній день я все ж хвилювала тебе, бо не переживу твоєї байдужості
Якби я стала небом, то плакала б лише за тобою. А ще - моє сонце тільки для тебе. І все світло,що воно подарує. І все тепло, що воно посилає землі. Всі мої хмари лише для того, щоб зменшити спеку, що може тебе схвилювати. Я навіть буду гриміти та сипати блискавками, коли ти розгніваєшся чи образиш мене

субота, 4 лютого 2012 р.

Без назви

В кожній краплині сонця живе людська мрія. Мабуть, саме тому нам так не вистачає сонечка. Людина потребує світла та тепла. Вона росте,як квітка. І прагне любові. Турботи. Щоб був хтось добрий поряд
Всі ми діти - бавимося з життям. Бо суворо та за планом не проживеш. Людина потребує радості. Та сміху. І не можна народитися старим. Хоча деякі люди здаються саме такими.
Мої найкращі спогади - це шалені вчинки, авантюри та пустощі. Рідкісні для мене миті, що я віддалася почуттям та бажанням, слухала лише себе та робила що хотіла. Насправді, людина навіть не зажди задумується, скільки всього стримує її. Суспільство, мораль та кордони потрібні людям. Та правила для того,щоб їх порушувати!

четвер, 2 лютого 2012 р.

Самотність

У одного одиночество — это бегство больного, а у другого — бегство от больных.
Фридрих Ницше

Самотність - більше ніж втеча. Для цього не потрібно залишити людей, перестати чути голоси. Для цього достатньо лише не слухати... Самотність - це не відчуття, не емоція. Це внутрішнє розуміння. Відголосне почуття, не більш. Коли бринить музика в повітрі, та вона - лише фон, лише декорації твоїх думок. Бо є лише ти, лише ти. Стає важко помічати інших. Ніхто не має значення. Лід твого серця може затвердіти, товщати з кожним днем.  І всі для тебе чужі, хворі, безглузді. Нема сенсу в їх існуванні. І в твоєму теж.
А якщо хворий - ти? Якщо все це розуміння їх ненормальності, це лише дзеркало власного божевілля? Як взагалі нормальна людина здатна відокремитися від світу і ще й почувати себе при цьому цілком нормально? У самотньої людини - порожній погляд. Не тому, що вона не відчуває більше, ні.

середа, 1 лютого 2012 р.

Серце та Розум

Наш життєвий шлях - зустрічі. Невід'ємне в цьому шляху - незчисленні перехрестя з іншими шляхами...
Всі люди різні. Але чомусь люди зустрічають одне одного і розуміють,що можуть подолати цю несхожість. Тобто, ми відчиняємо власні двері і входимо в чужі. Навіть якщо не все там, всередині,нас влаштовує. Хоча, звісно, об'єднати два світи нелегко. А найчастіше - чи потрібно?
All these words rushing round inside my head
All these thoughts we held so close and still we never said
All these dreams I can't believe what I would do for you
Holding on is there anything left to loose
Як жити після однієї з зустрічей? Як знати,що робиш вірно. Слухати Серце чи Розум? Але вони й досі не дійшли згоди, ніколи не дійдуть. І кожен крок - вибір. І кожне слово - це наступна зупинка, вона відділяє від того місця, де був мить назад. Лише мить

Серце: Маємо люба кепські справи,заправлені докорами сумління та глузду. Це нам не нове,та що ж.. Як завжди ми  наробили дурниць..чи ні?