Майже психоделія

Мости схожі на щось,що здатне поєднати світи. Це мов дружня рука допомоги через глибини та  водорості,обминаючи природний кордон...Кам"яні та величезні..Я відчуваю захоплення цією дивовижею навіть вдень,коли сонце палить так нестерпно і міст міг би почати танути мов морозиво і впасти,тягнучи за собою залізні коробочки з людьми (машини)...Але він стоїть! Величний у сонячному сяйві і гордовито поглядає на мене


- Це все так не певно. Чи є Бог? Чи є Диявол? Якось воно не правдоподібно взагалі
- А Булгаков писав зовсім не так. Та і не важливо це. Важливіше за те,чи він був взагалі, те,яким він був...

Стук-стук-стук весело по асфальту через дороги та тропи на зустріч..чому? хотілося б щастю,та не сьогодні,на жаль....хоча..хто знає)

М"який зелений колір перед очима і в серці..сьогодні я бачила місто таким,яким ніколи не бачила,та чи знаю його? ні. вода була зеленувата та мутна, я повільно пливла повз місто,під неспішну бесіду через гамір навколишнього світу

Зелений обрій та попеляста хмарка сховали сонце -мабуть посадили до мішка та зазирають туди тихенько вряди-годи. Ноги аж гудуть,та це навіть приємно. Біль буває приємним?! Я мабуть дуже дивна
Ми мовчали.Сиділи поруч та мовчали,бо вже наговорилися. Нам просто то було потрібно - посидіти поруч і помовчати. Може,в останнє
Я стільки думала та все загубила..коли від хвилювання тремтіли губи,коли хочеться бігти назад та кричати,що це не я,а моя тінь,а мені пора сховатися. Хотілося бігти так,мов женуться. Та це минулося. І чого я така полохлива


Я переходжу місток через маленьку прірву в метр глибиною. Гучно деренчить дивна штука,що мовби риє асфальт. Він стояв по пояс у тій прірві, підійшовши близько-близько до дощечки-містка,по якій я, похитуючись, йшла.
- Дівчино,я віддам своє серце у хороші руки...у ваші руки! (клянуся,він так і сказав)
- Залиште собі
- Я б вас на руках носив
- Прощавайте
Він стояв і посміхався,та я лише прискорила крок.Потім він ще щось гукав,та я не чула