Коли я заклопотана і не бачу дорогу,коли іду і у вухах бринять настирні думки,думаю не зупиняючись,поринаю в цей світ "потрібно" і "повинна",то завжди проходжу власне "ромашкове поле"..
Бо є в житті щось,що помічаєш лише тоді,коли справді живеш,а не існуєш..
Величезне поле дрібноквіткових мрій...Де кожна пелюстка польової ромашки насичує повітря п"янко-теплим ароматом..Щось таке квітуче і злегка насичене,щось, що можна пронести в моєму серці на сотні-сотні миль життя...
Ці білі ніжні пелюстки-пір"їни злегка спадають з квіток і вплітаються в думки та бажання..Вони квітнуть у моїй голові сотнями божевільних ідей. Саме тому,я так рясно ними вкрита по життю. Я впускаю у серце зелене шатро з цих квіток,що вкривати своє від чужих настирних очей. Це завжди помагає. В моїй уяві тісно сплітається білосніжно-золотий,тоненький і нерозривний квітковий вінок..Я вплела в нього промені сонця і прохолоду вітру вранці і після дощу..І якщо можна було б зловити в долоні сонце, я зробила б це тут,на моєму ромашковому полі...
Ці декілька хвилин,в які я перетинаю життя швидкими кроками,дарують жагу життя,що іноді втрачаю в тісних провулках і брудних закутках. І хотілося б жити,кожен день і годину..саме жити,як сьогодні
Я збігаю в своє ромашкове поле,коли тільки сама захочу...
І я завжди його находжу у своєму серці. Коли не хочу і не можу губити мить. Коли дихаю вільніше, коли щаслива,задумана...Коли мучить спрага до чистої краплі життя
Немає коментарів:
Дописати коментар