Вибір

Навколо мене стільки людей...
Згадалися слова.... про те, що є багато людей, які мають у собі цілий всесвіт, але до них нікому немає діла...до них усім байдуже....
Замислилась - може і справді легше жити порожньоголовою лялькою? Я не кажу. що маю аж цілий всесвіт, але вважаю, що маю хоча б голову на плечах і вона досить добре тримається. Багато про що думала сьогодні. Просто був час дуже вдалий, і я отримала свої обов"язкові 60 хвилин тиші, спокою, сомотності. Хоча останнє було зайвим. Та нехай, маємо те шо маємо.
От народилася я б дурною, жилося б мені легше. Бо стільки всього я б не мала у голові. Іноді відчуваю себе у пастці власного мозку. хоча загалом не жаліюся. все в мене добре. та коли дивлюся навколо, то розумію - от всі вони люди і народилися ми рівними, та кожен несе в світ щось своє і це незмінно. Не можна відмежуватися від інших повністю, бо саме наше існування вже щось десь змінило. Чи ні? Не можна пройти перед самісіньким носом в світу і нічого не зробити. То чому ж стільки людей покликані стати декорацією? Чи це не покликання, а вибір? І навряд ти знаєш, коли саме переступив межу, але ти вже стоїш за нею. Тепер питання - чи робиш ти щось після цієї межі, або просто стоїш? Бо якщо стоїш, то не тягни часу та рушай! а якщо давно тут, то звільни місце, може замість тебе прийде другий Моцарт. Чи Шопен.
Та все ж - скільки тих, хто не зробить нічого, а потім нап"ється та й зіб"є на вулиці дитину? І нема тому ради, не просто через долю, а через незмінне. І через невблаганність часу, що не зупиняється..
Колись давно..сподіваюсь, то був погожий осінній день...я зробила його. Свій Вибір. Що буду йти далі, не зупиняючись...Що буду допомагати, поки дихаю..Не здамся.....Не зламаюся...Не змовчу...Буду дихати, поки це ще має сенс...І ніколи не полишу цього. Подарую життя, якщо Бог дасть...Буду любити. сильно-сильно і по-справжньому...бо тільки так і має бути