Серце,що живе Розумом

Коли спочатку уявляєш назву,а потім - текст,в цьому є щось неправильне
А я просто побачила ці слова і вкотре задумалась

Я знаю,в мене є серце. Я люблю та відчуваю. Але останнім часом не знаю,чи всі його бажання виконую,чи йду я за покликом серця. Ми з ним втратили контакт,більше не розмовляємо. Не потребуємо одне одного,не знаходимо спільної мови. Я згадую про нього,лише коли не можу надихатися,коли втрачаю ґрунт під ногами. А Розум..займає в мені більше місця,ніж просто голова
Колись життя було в подорожах і мріях,в сповненні бажань та книжних сторінках,кринолінах та музиці..куди це все пішло? іноді я відчуваю,що живу не в той час,що мала б. Я б може не була там зайвою
Зараз дні - суміш голосів, легких доторків,пустих слів...А попереду - все такі ж суміші,однакового ґатунку. В мене нема того,чого так бракує

Листя опало. Як перший сніг,тільки жовтим.Шелестить...Летить од вітру далі,мов женуться за ним..а каштани. Вони пахнуть осінню навіть у моїй сумці. Навіть четвертий день. І будуть там завжди. Бо прийшла моя осінь. І дощ,і хмари.і вітер. І якби бути трішечки вільнішою, можна було б полетіти як птах,високо в небо і сховати хмарини за сонцем...Трусити дерева,що почути глухі удари каштанів о землю. Любити негоду. Таку мрячну та вологу. Зате вільну і тьмяну за бажанням. Годі цих барв,я відмовляюся від них. А ще від морозива та холодної води. Попереду чайні вечори з ковдрами,светрами,мріями..Любити осінь за те,що вона є,відпустити Розум літати,а потім нехай повертається...В мені зараз сяє сонце від того,що осінь і тиша. І темрява. І спокій

Небо і зорі. між іншим

Я закриваю очі. Але бачу теж саме - безмежне небо..Я підіймаю голову,не можу відвести погляду. Останнім часом я стільки всього бачу...Зірки.Небо.Візерунок на шторах на сьомому поверсі. А в у вікнах зліва на третьому синє таємниче сяйво. Там ходять тіні. Ледь-ледь займається червоним
Вперед-назад,вперед-назад...рух життя. чи робиш ти крок вперед хоч раз за день?що важить цей крок?чи змінює він щось у твоєму житті?а потім ти можеш повернутися...Та для мене повернення - це поразка. Тільки не назад.
Зірки підморгують мені з неба..їм добре. Вони, мабуть, щасливі. Радію за них. Тихенько.
Не можу...голова розривається. Від думок та сумнівів.Від безвиході та буденності. Від "повинна" та "винна". Мені потрібен етанол. Багато.Зараз
День в пустих балачках. Порожні усмішки. Сміх. Несприйняття радості. Бажання спокою. Мати ціль та рухатися. І щоб не турбували
Фото..на стінах,в голові,на сторінках. Ми такі далекі від минулого,від людей у минулому,від нас самих,що колись населяли минуле. Я вже не така. І я не одна змінилася
Погляд ковзає по стелі..холодний білий. Теплий чорний.Хочу,щоб мене зрозуміли такою,яка я є. І без питань сьогодні.І завжди.

Що ж,я мабуть часто роблю помилки. Я чекаю,це так,а терплю я вже якийсь час,але мені це не заважає сподіватися чи боятися
І що взагалі ще можна зробити?
Є щось,що від тебе не залежить,а залежить від іншої людини,коли ти робиш усе що можна, то настає все ж той момент,коли ти чекаєш на наступний хід. Я ось у цьому стані зараз. Чекаю наступного ходу. І боюся його
Я ненавиджу це найбільше - коли стається щось,відбувається щось,що від мене не залежить і я повинна сидіти склавши руки,я звикла долати,боротися,а не чекати.

Я залишаюся

Небо зорями палахкотить і займається раз-у-раз, раз-у-раз..Вітер качає листя на деревах..Тихо так навкруги,я чую,як б"ється серце,швидко,ледь не вистрибує
Моє обличчя звернене до зірок. В них читаю найцікавішу історію мого життя. Там і любов,і радість,і спокій,і тиша.. А тиша,яка навкруги тиша,як її прагне моя душа.."And everything it will surely change. Even if I tell you I won't go away today" 

Скільки ми робимо словами..ми створюємо радість,майже відтворюємо життя. Гойдалка ледь-ледь скрипить. Як все ж таки добре! Життя - невимовність думок...коли нема кому,що і навіщо говорити..життя - це відчуття,а не його пояснення.."And all you know seems so far away and everything is temporary, Rest your head, I'm permanent "

Я б мала стільки сказати стільком людям. Та мені краще мовчати і відчувати цю прохолоду ночі. Не можу поспішати,не намагаюсь втекти від полону думок. Так спокійно шелестить трава і заходить сонце,що мимоволі питаєш - кому воно потрібне те завтра?...нехай ніч не закінчується
"Will you think that you're all alone. When no one's there to hold your hand?"

Чомусь зараз нема самотності. Це блаженний час занурення у власне "я" без права та бажання на повернення. Хотілося б ридати від цієї порожнечі,та вдається тільки пильніше вдивлятися в зірки,ще більше жадати дочитати до останньої глави..чи дописати самій?

"Is this the moment 
Where I look you in the eye?
Forgive my promise
That you'll never see me cry "

P.S.надихнуло також David Cook - Permanent

Про смуток

Що таке смуток? як ти назвеш почуття,що має значення для кожного,що бачив кожен,що відчув кожен..але не кожен зрозумів
То чому ж я вмію так сумувати,коли не можу назвати цього почуття? Бо для відчуттів не потрібна назва,для них потрібно серце. Всього лиш серце. І людина. Без якої - ти не ти,життя не таке,йдеш не туди..чи просто не вмієш дихати. А якщо все не так?
А якщо..ти живеш далі,все дивишся на небо та згадуєш...Можеш не зізнаватися..ніколи й нікому не зізнатися - це смуток. Очікування когось,без якого щось в тебе є,але не має ніякого значення

Якби я малювала це,то взяла б чорну фарбу та товсту кість і провела б рукою дорогу,що йде в нікуди.. і більш нічого - саме на холодному,порожньому білому, чорна,глибока та нездоланна дорога в буття. Бо смуток глибший за океан,коли в тебе є серце. Всього лиш серце

Як це - сумувати за кимось? Лізти на стіну? Думати про це без перерви? Може,але ні..Це просто кожної вільної миті ледь-ледь підіймати руку в повітря і ніби доторкнутись...Це - коли музика лише фон для твоїх думок,а найкраще - спогадів,що мимоволі виникають,яких нема ні сил,ні бажання боронити...
Іноді так не потрібно почуття,щоб чесно та просто сумувати. Чи все ж потрібно? Чи потрібно пройти повз час та біди,щоб сумувати по-справжньому? Та взагалі як це - сумувати по-справжньому? Може це коли ти маєш йти,та не йдеш. Просто нема нічого,що здатне тебе змусити.Просто нема різниці. Просто в світі є ти і людина....без якої в світі нема нічого,лише порожнеча,лише пусте місце,де раніше був ти і людина

Коли ти сумуєш,тиша - найкраща пісня, найпрекрасніший вірш...Але знаєш,що краще?
- Коли цю тишу перериває,вбиває своїм втручанням світ,де ти і людина - завжди поруч і вам нема причини сумувати одне за одним

Боги і простори

На обрії ледь-ледь зажеврілося сяйво..золотаво-рожеве,ніжне,мов пелюстки троянди..Сонце сходило,плутаючись в кукурудзі,що застилала поле, плутаючись,та все ж знайшовши вихід...Сонце - єдиний бог моєї палючої від думок голови,що зранку не визнає мене саму...Та небо - блакить і молоко - єдиний простір,що визнає моє серце...

Як завжди гудять машини та спішать люди...забуваючи обличчя перехожих,поспішаючи на зустріч новому дню..Штовхаючись у маршрутках,поспіхом снідаючи..ми щось губимо - я відчуваю.але що?

Я втратила Розум та Спокій. Два найважливіших чоловіка у моєму житті. А потім втратила себе. Шукаю до сьогодні. Ми багато втрачаємо,та чи знайдемо?

Кухлями заливаю в себе інформацію,а потім на дозвіллі ситечком виливаю зайве. Вчуся навчатися, навчаюсь вченню...Плутаю слова,дати,назви, давно не кажу головного найголовнішим для мене. Хто я? підкажіть мені,негайно

Коли серце зігріває лише чай,важко казати про вічне. Важко мати головне,не маючи пустки. А я навіть її в серці не маю.Просто піду в кіно,як давно хочеться,сяду на останній ряд і буду жити чужим життям,забуваючи своє щоб стало легше...Я б помінялася з кимось,та хто схоче бути машиною зі скляним серцем?...Віддзеркалюючи власні думки наперед скажу - самотність паскудство,біжіть від нього,поки маєте куди відступити,бо один раз потрапивши в ці обійми звикнетеся і все - чао

Заходило сонце...Присмерк богів,бога,одного-єдиного,справжнього,що визнає моя голова. І на небі - єдиному просторі,що визнало серце - сталася революція і глобальне затемнення. Світ поринув у тьму,що вдячну прийму і я, наслідуючи богів і простори..Очі закриються,серце битиметься,думки захмаряться і проллються дощем на сон-поле..Надобраніч

...

Сколько лет прошло, всё о том же гудят провода,
Всё того же ждут самолёты.
Девочка с глазами из самого синего льда
Тает под огнём пулемёта.
Должен же растаять хоть кто-то.
Скоро рассвет, выхода нет,
Ключ поверни и полетели.
Нужно писать в чью-то тетрадь
Кровью как в метрополитене:
Выхода нет, выхода нет.
Где-то мы расстались, не помню в каких городах,
Словно это было в похмелье.
Через мои песни идут и идут поезда,
Исчезая в тёмном тоннеле.
Лишь бы мы проснулись в одной постели.
Скоро рассвет выхода нет,
Ключ поверни и полетели,
Нужно писать в чью-то тетрадь
Кровью как в метрополитене:
Выхода нет, выхода нет.
Сколько лет пройдёт, всё о том же гудеть проводам,
Всё того же ждать самолётам.
Девочке с глазами из самого синего льда
Таять под огнём пулемёта,
Лишь бы мы проснулись с тобой в одной постели.
Скоро рассвет, выхода нет,
Ключ поверни и полетели.
Нужно писать в чью-то тетрадь
Кровью как в метрополитене:
Выхода нет, выхода нет,
Выхода нет, выхода нет.

P.S. Сплин - Выхода нет

I sould go

Чи то листя плуталося у вітрі,чи то вітер вплітався у віти..як би там не було,листя шелестіло,а вітер дмухав нього що раз сильніше. Сонце сліпило в очі. Такий день не був відповідним для відкриттів,тому я їх і не робила..просто спостерігала..."Here we are . Isn't it familiar"
Насправді давно нема кому сказати щось настільки щиро,як хочеться..І так щиро сміятися..."Haven't had someone to talk to. In such a long time" 

...Вони йшли мовчки,просто тримаючись за руки. Він однією рукою підтримував поперед себе коляску. У колясці спало немовля...Вони просто йшли,дивлячись вперед. І їх життя,молоде,сповнене щастя та змісту,саме таке,яким має бути. В цей сонячний день,вони - він і вона та їх спільне щастя,просто йшли вуличкою і дивилися вперед...

На небі не було жодної хмарини. Привітно усміхався день,трішки спекотний,але світлий. Легка золотава тінь вже де-не-де лягла на дерева, злегка втратила блиск трава.."I should go.Before my will gets any weaker And my eyes begin to linger"
В моїх вухах не то дзвін,не то музика,щось калатає в грудях..забуваю,що то моє серце,коли просто дивлюся і як майже завжди відчуваю - я повинна бути не тут."I should go.Before I lose my sense of reason  And this hour holds more meaning"

...Чи можна так впевнено крокувати вперед,як він робив це? Коли важелезний портфель більший за всього тебе? Але він саме крокував, насуплено дивлячись під ноги..Ледве сховала посмішку - в кожного своє життя та проблеми. Якими смішними його проблеми здаються мені,які важкі та важливі вони для нього...Так,в кожного своє життя...

"It's so hard. Keeping my composure..." Іноді так важко сховати те,що я не знаю,що роблю. Що не хочу,але роблю,що не знаю,але йду вперед. Як хочеться сховати себе у просторі і зробити вигляд,що і раніше не було..."Somehow I feel I should apologize . Cuz I'm just a little shaken  By what's going on inside.."

P.S.надихнуло також  Levi Kreis - I sould go 

Абсурд

Життя,моє життя зараз, - очікування. Сама не знаю,чого чекаю,але вперто це роблю.Дивлюся у простір і майже засинаю.Це важкі дні для мене. Немає бажання щось писати вичурно-літературне

Просто іноді гублюся поміж сторінок власного життя,блукаю власними упередженнями/цілями/бажаннями. Хочеться вибуху - справжнісінького перевороту,а не сірої буденності,що так банально гуртується навколо мене. Знаю,зараз осінь...я мала б радіти. Але стільки всього,що лише пару хвилин я бачу її,а потім знову треба-шкидко-треба-бігти-робити-спати...
Не дивлюся у вікно,не бачу ні зірок,ні вогнів..лише думки, що " ось те зробила,ще б оце встигнути і оте,а потім можна буде..."і так раз-у-раз
І думки..В моїй голові як завжди - десь побачила,придумала,розібрала,побачила проблему і почала вирішувати. Так,Р.?ти знаєш. Але останнім часом я не отримую жодних відповідей,які б могли мене заспокоїти. Я у пастці власних думок,при тому ж збудованій мною

Теперішній над-спокій,буденність та заклопотаність я перетворюю на внутрішній безлад..Не можу от так - одночасно робити щось,причому постійно,але по суті все ж  не робити нічого
Моя голова - моя власна Абсурдія...

Господи,прости нас, грешных!

Біля дороги є маленька стежка,що веде в пролісок...Там майже ніколи ніхто не ходить..крім мене

Коли маю йти тією дорогою,завжди звертаю на стежку,щоб вкотре пройти повз могили та прочитати напис,що написаний нерівним почерком на вбитій дерев'яній табличці трохи далі від хреста та імен загиблих тут. Слова написані косо,з кожною літерою стаючи виразнішими. Так людина зриває голос,коли кричить.Останні слова до померлих, оставлені живими. Я навіть не пам'ятаю,коли і чому вони померли. Ця табличка є там стільки ж,скільки проходжу повз неї,тобто вже більше 10 років. І цей напис,що завжди змушує мене зупинитися. Хоч на мить,на часточку секунди..я просто зупиняю крок,відволікаюсь від думок,виринаю з себе,щоб мовчки прочитати та вкотре опустити очі
...Господи,прости нас, грешных!...
Як багато є в цих словах для мене..як багато правди я бачу в цьому. Якщо Господь насправді десь існує,я б і сама хотіла попросити в нього вибачення. За все,що ми робимо,ми - людство. Як мало корисного,як багато страшного. Скільки можна виправити,але не виправляється нами. Скільки добрих справ не виконаних,скільки пихи та зарозумілості в наших діях. Як мало сенсу і як багато жадоби...багато знань та іноді жодної користі
...Господи,прости нас, грешных!...
Ми мали б так часто повторювати ці слова,але іноді не кажемо їх все життя. Багато просимо,щоб не давати нічого натомість.Марно втрачений час,що ніколи не повернеться... Помилки,гріхи...незроблене. Над-багато всього,за що варто просити вибачення. 

Хочу

Йти додому..просто йти і вірити,що йдеш...Повня,зорі,хмари..в коробках-будиночках вже палахкотять світлі намистини...Не йти, а летіти..туди,де в темряві закриваєш очі,бо знаєш точно,на що натрапиш... Повертаючись назад

Я хочу написати історію. Про Тебе,про мене. про наше кохання. В якій я гарна і Ти це бачиш..Де нема моєї холодної,пихатої самотності,де нікого нема крім нас...
Чому я бачу всі ці погляди й слова..Як легко і як важко дивитися на них,таких закоханих крізь власну сліпоту..Важко радіти і приємно. Хтось і правда заслуговує,хтось отримує,хтось бачить
Злегка зп'яніла,злегка хвора..Як і завжди дивні метаморфози в моїй голові. Цікаво навіть дивитися,ніби збоку
Я хочу знайти Тебе. Хочу забутися в Тобі,танути в твоїх руках. Я б легенько піднялася,щоб бути на рівні твоїх очей і довго-довго в них дивилася б...Ти б ніколи не пішов після цього,ніколи
В моїх мріях проживаючи кожну нашу мить,я ношу це в серці мов талісман.Я так люблю,коли Ти посміхаєшся..коли ти посміхаєшся лише мені
Я б написала сотні сторінок про нас,благаючи Бога,щоб хоч слово стало буттям,у якому є Ти
Хотілося б з Тобою йти в цій темряві і нічого не боятися. Бо мені так мало Тебе кожної миті...Кожної миті,коли я втрачаю,щоб знову отримати Тебе
В моєму порожньому всесвіті стало б мало місця для нас обох. Я б кожну секунду горіла від страху Тебе втратити і так само палала б щастям,Тебе маючи
Якби я знала,що Ти просто Є. Мабуть і цього буде більш,ніж достатньо. Хай я не мала б права зазирнути в тебе..Хочу просто знати
Хоча ні!Любити Тебе надсильно,щоб люди оберталися на наше щастя..Щоб тримати твою руку в темному кінозалі і плакати від того,що всі фільми і книги - не вигадка
Ти..найсолодше марення...найбільше божевілля...і одна думка...от би знати напевне...що Ти ...десь..Є

О Любви...

О Любви говорят
Столько лет, столько слов ..
Я послал свой отряд
Отыскать, где Любовь
Отыскать, уберечь
И узнать, как зовут
Ведь все эти люди, которые врут
Её убьют, разольют
Мне нужно так немного жизни
Так немного
Маленький остров, желтая дорога
Желатая дорога, желтая
Не от пыли
От цветов, которые дарили нашей любви
Я устал, но устать мне никак, мне вперед
Подрывая всё мечтать и дарить тем, кто ждет
Но когда я найду всем отрядам - отбой
Я хочу для тебя, о тебе и с тобой
Мне нужно так немного жизни
Так немного
Маленький остров, желтая дорога
Желатая дорога, желтая
Не от пыли
От цветов, которые дарили нашей любви
О Любви...

P.S.Павел Чехов - О Любви