Повернення

І сьогодні було море.. Що шепотіло мені,а я – йому.. Найбільше,що я мала сказати – я буду сумувати. Не так,як за людьми,що йдуть з твого життя,не так,як мають сумувати за втраченим щастям,а так,як люди мовчки дивляться в далечінь і згадують,чекають зустрічі,що обов’язково станеться. Бо я вернуся. Не знаю,де це буде,може не тут і не так,а я вернуся. Бо по-інакшому не зможу. Просто я не зможу не чути цих хвиль,що накочуються нестримно і водночас велично. Не зможу жити без тихого шуму,маю чути  як сонце сідає в темні хвилі,як останнє проміння зникає на обрії,рештки втраченого тепла,що відчутно лише перші кілька хвилин – а далі спогади…Я матиму незабутні спогади,сотні спогадів про море,що так вабить мене…

Яка загадка схована в темно-зеленій безодні? Її мусять розгадати люди,так хочуть розгадати люди. Та я не хочу шукати відповідь. В загадці схована сама загадка…В пошуку – сама мети. Шукати відповідь іноді набагато важливіше,ніж знайти її

Наступний день сховався за обрієм. І муситимеш пробути цю ніч,очікуючи продовження. Ніч – то інше життя. Інші слова. Вночі може бути захоплива подорож і далекі краї буття – у власну пам’ять. Вночі так легко мріяти та уявляти..! А як легко зародитися сумнівам та підозрам,страхам та шаленим бажанням. Ніч – то для мене казка. Для мене однієї. Бути самій не важко. Треба лише трошки полюбити тишу, а потім прийде і нестримний потяг до неї. Лише раз потрібно зуміти заглибитися у себе і подивитися таємні схованки самого себе – і все. Захочеш вернутися,глянути,чи нічого не міниться круг тебе,чи всі закуточки незмінні у своєму змісті…

Важке слово – мусити. Я мушу мати волю ті спокій,що просто тихо залишити море,пісок та пекуче сонце. Мушу просто нести їх у своєму серці,нікому не відкриваючи,майже криючись від всіх рук,що нахабно лізуть у мої думки. І цей куточок мене та мого серця – зайнятий. І море селиться в ньому назавжди

***

Гаряча бруківка палила мені ноги крізь взуття,та нестримна я була у своєму русі – я йду вперед. Маю прийти найшвидше,маю відчути все наново. Маю не зупинитися. Потяг мій був майже первісний,мене тягнуло туди поміж цілі сотні днів та ночей,серед спогадів, що спалювали сумом моє серце. Я побачила її ще раніше,але була так близько і далеко водночас,що стало гірко. Я обіцала їй зустріч. Вперед.

Теплий морок таємниче огортає там. Величні малюнки прикрашають стіні,оздоблені позолотою та часом,що лише зберіг та ніжно торкнувся їх,не руйнуючи. Не маю жодних сумніві,що багато людей вдивлялось в них так само,як я. Сидячи просто на цьому стільці. Але чи багато з них дивилися так благоговійно на чіткі контури та плавні золотаві штрихи? Я маю тут тишу і тепло. І спочинок думок моїх на олтарі  неспокою. Як легко мої кроки відлунюють тут,легко вкладаються в загальну картинку,не руйнуючи первісної тиші. Так,ніби мене тут все чекало,мов стіни та зображені на них персонажі перешіптувалися про мене,говорили,що мене вже довгенько не було. Так,моя церква, мене не було дуже довго. Та я повернулась. Радо оглянула все круг мене і зрозуміла – ти незміна. І тиша твоя,і морок твій, і запах воскових свічок,і вогонь в стінах… Незмінне моє бажання бути тут,торкнутися твоєї величі хоча б на мить і застигнути у німому захопленні. Тож я застигаю. І думки мої плавні та стрункі,мов твої куполи, і вогонь віри в мені так само гарячий,мов свічки у твоїх нішах. Хочу бути тут і гортати сторінки моєї пам’яті,щоб ще раз і ще раз переконатись – все як було,світ не торкнувся тебе,не змінив,не зруйнував цей прихисток моєї душі. І вічна ти,вічна