четвер, 23 лютого 2012 р.

Сходило сонце

  Вкотре неприємно було йти по давно опалій штукатурці та й взагалі неприбраній підлозі, що з часом ледве виднілася з-під шару пилу товщиною мало не в метр. Але Грей кожен день долала цей шлях,тож могла навіть не думати,куди йти. Ноги самі несли її по тьмяним коридорам. Химерні тіні на стінах та руїнах невідступно переслідували її. Давно пройшли ті часи, коли вона боялася блукати тут. Взагалі після Вибуху, реальність та ілюзія помінялися ролями. Та різниці зараз не було. В старій лікарні не було світла чи опалення. Все зруйновано. Під цими завалами покоїться не одне тіло, та що тепер казати. Деніел чомусь залишився тут. І хоча Грей благала допомагати іншим вдень, він не слухав її. Його хвороба прогресувала і нічого не можна було вдіяти. Мало-помалу він все білів, зранку не вщухав головний біль, очі наливалися червоним.
  Скоро зима. Холоднішало.
Вони марно шукали в завалах людей на вцілілі речі. Грітися було нічим та зміни клімату були очевидні. Ніхто не знав,коли почнеться зима. А головне - коли закінчиться. Потрібно було вирушати на Північ. Тепер, коли полюси помінялися місцями, варто було рушати негайно.
  Останній коридор. Із старенького радіоприймача луна музика. Дивно, що така стара річ ще працювала, тим паче на старих касетах. Деніел якось полагодив його. Щоб не так самотньо було сидіти в завалах вдень. Так здавалося Грей. Ось і  двері, на них ще ледве бовталася тьмяна табличка, Вона зайшла у обшарпану кімнату. "Палата для безнадійних".  Чомусь сама ця палата вціліла найбільше. З неї Грей вже повиносила зайві подушки та ліжка. Лише два залишила та зіставила поруч. За письмовим столом навпроти ліжка сидів Деніел. Ще кілька столів біля нього були завалені книжками. Він шукав щось, що могло б допомогти вилікувати його хворобу. Спокійно, методично, проглядаючи всі книжки, що вціліли після останнього землетрусу. Він - колишній хірург.
Деніел справді був генієм у своїй царині.  Та після Вибуху змінилося все. Останній діагноз лікарів для Деніела - гепатит. Та жодні ліки не допомогли. А потім.. не стало жодних ліків. Всі медичні працівники, принаймні ті,що вижили, покинули руїни лікарень з усім,що могли знести і стали допомагати людям. Розбираючи завали, лікуючи поранених. Все стало інакше. Радикально інакше. Люди змінилися. Книжки та інші міста вже не цікавили нікого. Всі хоронили близьких чи оплакували їх долі. Надія на те,що рідні та близькі, що не були поруч не було. Втрачені зв'язки не поновити тепер. Опалення та енергетики не було. Комп'ютери не працювали. Надто багато людей загинуло, щоб відновлювати це. Головне було врятувати тих, що й досі потребували допомоги...
- Як твій гепатит?- ніжно запитала Грей, обвиваючи руками шию Деніела. Це питання було вже майже буденним. Кожна їх зустріч починалася з цього. За звичним тоном Грей безуспішно намагалася сховати тривогу.
- Живий та здоровий. На відміну від мене. Як ваші завали?
- Розібрали сьогодні ще одну школу. Нікого не знайшли. І Слава Богу. Ми злякалися,що в Ту п'ятницю хтось із дітлахів міг бути на додаткових заняттях чи чомусь такому. Або вчителі, що залишилися допізна на роботі. Гукали, та нікого. Будемо сподіватися,що нікого і не було. Я дуже втомилася, любий. Годі працювати. На сьогодні достатньо. Треба вийти на свіже повітря. Тобі це потрібно, повір..
- Грей, не треба знов. Я не видужаю від ковтка повітря. І не вийду. Не дивися так, будь ласка, не допоможе. Ти дивишся на мене так вже два тижні, але марно. Забудь про це, полиши.
- Я не полишу! Я кохаю тебе! Чому я можу врятувати життя будь-кому сьогодні чи завтра, але не можу цього зробити для тебе.
- Тому що ти вже врятувала мене. Ти кохаєш. Ти поруч. Я не здамся. Буду шукати ліки. Розумію, що не допомагаю тобі, але я не можу вийти. Я боюся, розумієш. Я набагато більше ніж ти боюся світу, що ніколи не буде старим....
  Його губи затремтіли, погляд знову впав на брудну підлогу. Вони мовчали. Грей взяла лице Деніела в свої руки. Поцілувала. Він - найдорожче, що в неї залишилось. Він - єдине, що в неї залишилось. Розум Деніела помутнів після Вибуху. Просто він завжди був надзвичайно мовчазним, спокійним, любив її та їх життя, відокремлене від світу. Для Деніела необхідної була вона та робота. Більше нічого. Та після вироку лікарів, що так і не пролунав у цих стінах, він став ще більш мовчазним, зосередженим. Грей гладила його передчасно посивіле волосся. сидячи на його колінах. Потім поцілувала знов і підійнялася. Їй точно було потрібне повітря.
  Знов коридорами. Як швидко людина звикає. Ще місяць тому вона не могла уявити цей світ зруйнованим, цей будинок спорожнілим та тьмяним, не думала, що буде бачити мертвих людей вдень, а потім і ночами, в жахливих снах. Що зробив з нею Час. І чому вона така байдужа у цю мить, дістаючи сигарету та запалюючи ще не вийшовши з будинку. На вулиці було прохолодно. Незабаром ранок. Вона підійшла до пожежної драбини, що чудом вціліла і почала дряпатися нагору, тримаючи сигарету в зубах. Вона повинна побачити Це Знову.


  Сходило сонце. Але не над чудовим містом, що не раз бачила вранці Грей. Над розвалинами, над майже розкопками минулого. Над заваленими дахами та брудними бруківками. Над заваленими деревами, що, перекинуті і ще не освітлені сонцем нагадували химерних сплячих чудовиськ. Над кладовищем, в яке за один день перетворився світ. Як два тижні тому,як і через тисячу років - сходило сонце. Величне. Золоте. Воно здалося Грей ще більшим ніж досі, бо ж тепер його не закривав жоден багатоповерховий будинок, жодне зайве дерево. Ніщо не могло зруйнувати цей ореол унікальності та холодної краси. І на цих руїнах в перших променях світла жевріла людська надія. Вона палахкотіла в грудях та пришвидшувала серцебиття. Навіть серед цього страхіття долала все людська віра в завтрашній день. В те, що завтра для неї знов зійде Сонце.