Вкотре неприємно було йти по давно опалій штукатурці та й взагалі неприбраній підлозі, що з часом ледве виднілася з-під шару пилу товщиною мало не в метр. Але Грей кожен день долала цей шлях,тож могла навіть не думати,куди йти. Ноги самі несли її по тьмяним коридорам. Химерні тіні на стінах та руїнах невідступно переслідували її. Давно пройшли ті часи, коли вона боялася блукати тут. Взагалі після Вибуху, реальність та ілюзія помінялися ролями. Та різниці зараз не було. В старій лікарні не було світла чи опалення. Все зруйновано. Під цими завалами покоїться не одне тіло, та що тепер казати. Деніел чомусь залишився тут. І хоча Грей благала допомагати іншим вдень, він не слухав її. Його хвороба прогресувала і нічого не можна було вдіяти. Мало-помалу він все білів, зранку не вщухав головний біль, очі наливалися червоним.
Скоро зима. Холоднішало.
Вони марно шукали в завалах людей на вцілілі речі. Грітися було нічим та зміни клімату були очевидні. Ніхто не знав,коли почнеться зима. А головне - коли закінчиться. Потрібно було вирушати на Північ. Тепер, коли полюси помінялися місцями, варто було рушати негайно.
Останній коридор. Із старенького радіоприймача луна музика. Дивно, що така стара річ ще працювала, тим паче на старих касетах. Деніел якось полагодив його. Щоб не так самотньо було сидіти в завалах вдень. Так здавалося Грей. Ось і двері, на них ще ледве бовталася тьмяна табличка, Вона зайшла у обшарпану кімнату. "Палата для безнадійних". Чомусь сама ця палата вціліла найбільше. З неї Грей вже повиносила зайві подушки та ліжка. Лише два залишила та зіставила поруч. За письмовим столом навпроти ліжка сидів Деніел. Ще кілька столів біля нього були завалені книжками. Він шукав щось, що могло б допомогти вилікувати його хворобу. Спокійно, методично, проглядаючи всі книжки, що вціліли після останнього землетрусу. Він - колишній хірург.
