У вирі міста

Вона сиділа на зупинці, безпомічно опустивши голову на руки. Ноги тремтіли, пальці не слухались, хвилини минали. Здавалось, що можна просидіти тут безкінечно довго і враз так прожити все життя. Нема сліз, нема думок. Є лише плинне буття навколо, копійки в кишень, минулі роки та тонни писаних зошитів незрозумілим почерком. Довкола гул авто та тролейбус, що п'ять хвилин зупиняючись на зупинці. Якісь люди, дощ, парасольки - місто, весна. Молодість,що мовби зупинилась. І точка там, де мали бути літери.
- Можна сісти біля вас?
Вона підвела голову повільно, мов сумніваючись,що хтось взагалі здатен звернутися саме до неї. Побачила розкуйовджене волосся та сині очі прямо поряд із своїм лицем. Відсахнулася. Важко відповісти,коли очі так близько
- Що?
- Питаю, чи можна сісти біля вас. А краще - допомогти. Бо коли ви так ще просидите годину, я вже не буду знати що думати.
- Ви сиділи поруч?
- Вже давно.
- Не помітила вас.
- Що ж,це я зрозумів. Хочете покласти голову мені на плече? А то люди в трамваї так дивляться на мене, немов я вас образив, і я за цю годину я майже сам уже в це повірив.
Більше нічого не питаючи, немов слова були зайві, вона сіла ближче до нього. Трохи несміло підвела очі, але побачила його розуміючий погляд враз заспокоїлася. Голова її знайшла притулок на його плечі. Вона й діла дивилися вперед невидющими очима, але все ж стало тепло. Десь біля серця

І так стається,що двоє людей,чиї світи йшли раніше двома різними шляхами, нічого не знаючи один про одного, зітнулися. Може назавжди, може на день, може на годину. Чи це доля, чи людське милосердя? Чи просто двоє людей захотіло долати свою самотність і цьому світі разом