Наступна сторінка

Темною фарбою грубо викрашені стіні і майже порожнеча. Лише поодинока дерев'яна лава біля стіни. Її брудний, тьмяно-чорний плащ мало відрізнявся від кольору стіни. Та по очах било батогом червоне. Гвоздики у руках та губи. Настільки яскраво,що навіть розмиті сліди від туші на обличчі не так виділялися. Вона плакала. Ніби на роду в неї було написано вічно плакати - так життєво це було. Ніби журба стікалася з усього тіла до самого серця, а далі - до очей...Її погляд повертався до забитого дошками вікна. Лише маленький просвіт ніс у пошарпану кімнату мляве світло. 

Шов дощ. Це наповнювало протилежну стіну тьмяними відблисками. Ставало все холодніше. Дихання ставало тихшим. Сльози лилися з очей. Небо плакало землі. Може,вони мали на увазі одне.   

Є мить,коли сенс втрачено. Коли нема для чого відривати пелюстки у квіток і ставити запитання. Запитання?Їх взагалі можна ставити лише собі. Ось тоді це щось дасть. Так можна бути впевненим у відповіді. А що чекати від інших? Тим паче - розкрити карти
Вона відірвалася від лави і рушила до вікна. Зривала дошки, пожбуривши букет додолу. Гнівалася. Роздряпала руки до крові та до болю кусала губи. В кімнатку увірвався вітер з вулиць. Осушив сльози. Заплутував волосся. Вона вчепилася руками у підвіконня, немов у рятівний круг. Та що могло її порятувати,коли вітер розривав серце на шматки, відкриваючи незагоєну рану...

Спогади про ті дні можна було б вирвати з життя і назвати втраченими.  Чи над-важкими для неї. Коли б поруч не з'явилося щось важливіше ніж минуле, щось щасливіше за саме щастя. Коли б серце не стало знов битися радісно та схвильовано перед новим днем. Днем,що в ньому,кожному з нових днів, тепер вона бачила радість, світло, тепло. Добре,що тепер навпроти є очі.  Що у тій самій кімнаті, колись без вікон з темними, брудно-темними стінами, тепер  по вечорах горить світло. Лунає шепіт - найпрекрасніший звук на землі. Іноді звідти долинає сміх. Сміх щасливих людей. І стіни просякнуті тим палким, п'янким відчуттям,що люди разом. Просто поруч.