треба просто ж и т и

Життя
... - це паскудство. Найчастіше. І в більшості людей,на їхню думку,звісно.
... - це збірні мить та опосередковані ситуації. Життю не можна навчитися з чужих помилок,бо кожен чомусь-таки стукається власною головую. Так краще дійде і менше вагань.
... - подорож і мить єдина. Життя вчить вибору. Посередині малого і великого,низького і високого є хіба що порожнеча.
...- це можливості. Втрачені, набуті, використані. Жити означає мати можливості і губити їх
... - це морок,що зажди розсіюється, чи з'являється потім,ближче до кінця.
... -порядність,яка дошкуляє тобі і нахабство,що дошкуляє іншим.
...- почуття і гальма. Ті, що зазвичай зліва. А ще - кохання. Бо нема більш глибокого та більш жорстокого почуття.

Додати заголовок

... - якщо не пощастило - відчай та смуток. А взагалі - радість від сонця і смак молочного шоколаду.

Семінар життя

Блуканина. Зачинені двері. Темні коридори. Раз у раз. Незнайомі люди. Я блукаю серед них і темних проваллях. Зустрічаю двері,біжу до них. Намагаюся відкрити.

Через всі мої бажання - неспокій. Він набридливою мухою літає перед очима, гулом нагадуючи про своє існування. Кожної вільної миті - серце аж тріпотить.

і ти множиш на нуль всю свободу, весь вільний час, всю порожнечу

хуртовинами проноситься вир життя. Величезною, величною хвилею. І час - він невблаганний. Годинник ніби пришвидшує хід. Та це непомітно. Ти маєш результат і він важливий. І висновок. Взагалі важливо зробити висновок. Мій - час проти мене, він сильніший і він діє.

Потрібно чи не потрібно бігти. Робити. Спати. Мріяти про щось інше. Мені палить, сушить у горлі нав'язлива спрага почуття,що вимагає данини

Мого болю. Чи неспокою. Чи безкінечних вагань та змінених рішень.

А дощ шумить

А дощ шумить густий, краплистий – злива.

І я, немовби вершник на коні,
Лечу до тебе збуджена й щаслива.
Під градом крапель хороше мені.

Аж ось і ти! Я спраглими губами
Спиваю жар твоїх солодких губ,
Моє лице лоскоче до нестями
Твій непокірній вигорілий чуб.

А дощ шумить, і блискавки до болю
Пронизують пухову товщу хмар.

Наступна сторінка

Темною фарбою грубо викрашені стіні і майже порожнеча. Лише поодинока дерев'яна лава біля стіни. Її брудний, тьмяно-чорний плащ мало відрізнявся від кольору стіни. Та по очах било батогом червоне. Гвоздики у руках та губи. Настільки яскраво,що навіть розмиті сліди від туші на обличчі не так виділялися. Вона плакала. Ніби на роду в неї було написано вічно плакати - так життєво це було. Ніби журба стікалася з усього тіла до самого серця, а далі - до очей...Її погляд повертався до забитого дошками вікна. Лише маленький просвіт ніс у пошарпану кімнату мляве світло. 

Шов дощ. Це наповнювало протилежну стіну тьмяними відблисками. Ставало все холодніше. Дихання ставало тихшим. Сльози лилися з очей. Небо плакало землі. Може,вони мали на увазі одне.   

Є мить,коли сенс втрачено. Коли нема для чого відривати пелюстки у квіток і ставити запитання. Запитання?Їх взагалі можна ставити лише собі. Ось тоді це щось дасть. Так можна бути впевненим у відповіді. А що чекати від інших? Тим паче - розкрити карти
Вона відірвалася від лави і рушила до вікна. Зривала дошки, пожбуривши букет додолу. Гнівалася. Роздряпала руки до крові та до болю кусала губи. В кімнатку увірвався вітер з вулиць. Осушив сльози. Заплутував волосся. Вона вчепилася руками у підвіконня, немов у рятівний круг. Та що могло її порятувати,коли вітер розривав серце на шматки, відкриваючи незагоєну рану...

Спогади про ті дні можна було б вирвати з життя і назвати втраченими.  Чи над-важкими для неї. Коли б поруч не з'явилося щось важливіше ніж минуле, щось щасливіше за саме щастя. Коли б серце не стало знов битися радісно та схвильовано перед новим днем. Днем,що в ньому,кожному з нових днів, тепер вона бачила радість, світло, тепло. Добре,що тепер навпроти є очі.  Що у тій самій кімнаті, колись без вікон з темними, брудно-темними стінами, тепер  по вечорах горить світло. Лунає шепіт - найпрекрасніший звук на землі. Іноді звідти долинає сміх. Сміх щасливих людей. І стіни просякнуті тим палким, п'янким відчуттям,що люди разом. Просто поруч.

Анна Ахматова. Избранное мной

Сжала руки под тёмной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?"
- Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдешь, я умру."